Одна пісня на двох

26

Ми з дівчатами сіли снідати разом зранку, коли ні Емма, ні Беа, ні Марі не мали перших пар. Я сиділа втомлена, немов мною підлогу мили цілу ніч, паралельно калатала каву у чашці, розмірковуючи над тим, чи не взяти й собі свіжої випічки бодай трішки? На тарілці лежали круасани, пончики й тістечка, які вибрала Беатріс, коли поверталася з ранкової пробіжки. І вони, бляха муха, пахли настільки смачно...

Скажу так: я помітно схудла за останній тиждень. І ніби все тепер має бути супер-класно, бо це ж те, до чого прагнула, АЛЕ. Знову кляте «але», і полягає воно у тому, що їсти тепер не хочеться ще більше, щоби не втратити те, що маю. Якщо таки їм (у 90% випадків завдяки Ві), то обов'язково звертаю увагу на кількість калорій, які зазначені на упаковуванні, щоби не переїсти денну норму і не набрати вагу заново.

Так, погоджуюсь – я поганенько справляюся.

Поки робила ковток, зустрілася поглядом з Ві. Вона цього разу сіла навпроти. Опустивши погляд, дівчина звернула увагу на мою пусту тарілку. Пізніше можна очікувати повчальних лекцій про те, що не виконую її прохань. Чи, навіть, не потім?..

- Рейч, можна тебе на хвильку?

Я здивувалася, бо прозвучали її слова доволі строго, через що дівчата аж перестали їсти та розмовляти між собою.

- Гаразд, – я відклала кружку, повільно підіймаючись з крісла.

Подруга щось шепнула на вухо Беатріс, перш ніж піти за мною, і наздогнала вже у коридорі. Я не втрималася й зразу запитала, обертаючись:

- Що за тон?

- Забудь. Просто ходімо до моєї кімнати, добре? – легше промовила Ві, від чого я полегшено видихнула і таки зробила так, як сказала вона.

Минаючи стрімкі сходи, я відчинила двері її кімнати. Нещодавно вони з Беатріс оновили інтер'єр: додали більше надрукованих малюнків на стіни, зробивши з них маленьку фотозону, переставили ліжка подалі від вікна, щоби там зробити маленьку чіл-зону з пуфиками та пледами, і наклеїли лед-стрічку на плінтуси, як це було у моїй кімнаті. Досить атмосферно.

- Мене бентежить те, що ти нічого не їж знову, – вона не встигла зачинити двері за нами, як вже випалила це.

Я вдихнула тяжко, крізь невидимий ком, який, здавалося, перекривав доступ до того, щоби набрати повні легені повітря. Знесилено опустилася на ліжко, кажучи: