Одна пісня на двох

32

Поки я сканувала очима повідомлення Майлза на екрані пройшло доволі багато часу. Це було зрозуміло по кашлю Ві, який вона спеціально видала, щоби я нарешті повернулася до неї.

- Хто ж тебе там так зацікавив? – звела бровою вона, помішуючи коктейль соломкою.

Я закотила очі, мигцем показуючи їй екран телефону.

- Майлз просить зустрітися.

- Майлз? Знову? Я починаю ревнувати. Занадто багато стало його у твоєму житті.

- Ми будемо у США одні цілий місяць, – закотила очі я, взагалі не догадуючись, про що говорить подруга. – Я мушу з ним тримати контакт, адже так вже сталося, що ми дует.

- Гаразд-гаразд! – вона перебила мене, витягуючи руки вверх у жесті «здаюсь». – Просто хвилююся за тебе. Я зовсім не довіряю Майлзу.

Я відвела погляд до вікна, згадуючи минуле знову. Останнім часом я часто почала поринати у спогади після того, як ми стали спілкуватися частіше. Це було... боляче. Раніше я тікала від цього всього, а зараз просто немає куди. Я у клітці, у яку загнала себе сама.

Тепер терпи, Рейч.

- Як і я, – сумно промовила, відставляючи напій. Все-таки, не доп'ю, бо Маллен обламав мої плани. Вкотре. – Тому, можеш бути спокійною – я не допускаю помилок вдруге.

Вів'єн нічого не відповіла, лише мовчки спостерігала за тим, як я збираюся. Вона, мабуть, як і я, не вірить у те, що залишаю її заради нього. Але ж відео... Ми досі його не відправили. А що як дискваліфікують?

- Я напишу, коли звільнюся.

- Гаразд, – сказала у відповідь дівчина, додавши: – І, будь ласка, Рейч, не роби того, чого не хочеш.

Це я вже зрозуміла. Вона до того, що зображати з нас пару – це зайве. Одна згадка про ці слова режисера змушувала мене відчувати щось дуже незвичне в тілі. Страх, переживання, неспокій? Так, безумовно. Але було щось іще... Таке, чого я не можу впізнати по відчуттях.

Кивнула, не кажучи більше нічого, але, гадаю, Ві сама зрозуміла, що так не буде.

Все одно я зроблю все, що порадять, лиш би дійти до перемоги.

***

Я побачила силует Майлза з парасолькою біля мостика у студентському парку. Дорогою сюди почав падати сильний дощ. Потрібно було не пити пива та їхати машиною у теплі, а натомість моє пальто промокло й волосся стало вогким. Проте я не сильно засмучувалася цим, адже все одно любила лондонську сумну погоду. Може, тому що у нас багато спільного? Дощ наводить хандру, і я часто страждаю нею.