Одна пісня на двох

1

POV Rachel 

Все у нашому світі супроводжується музикою. Народження нової людини – вмикають радісні пісні. Період старшої школи можна описати ввімкненням драйвової музики (це вам розказує людина, яка свої підліткові роки провела під рок, поп і рок-н-рол), весілля – зворушлива мелодія, під яку всі родичі заливаються сльозами щастя і вже мильно уявляють, на кого будуть схожі майбутні діти молодої пари. Старість супроводжується вічною класикою Вівальді, Шопена, Баха, в додачу з розповідями, які починаються з фрази: «а пам'ятаєш?..». А також похорони – невідворотний процес кожного живого організму, де лунає поминальна мелодія, яка викликає до болю приємні спогади про всі минулі моменти з тією людиною, якої вже ніколи не буде з нами.

Мене завжди тягнуло пізнати це мистецтво глибше. Ще будучи малявкою, я кричала батькам, друзям та знайомим: «як тільки виросту – стану співачкою», навіть попри те, що моя мама завжди бачила мене у медицині (при тому, що тільки при одному погляді на кров мені стає зле, і вона це прекрасно знала!). Можна догадатися, що на її пропозицію я постійно відповідала нудним «фе». А ось тато підтримував будь-яке моє рішення. Його слова завжди лунають у моїй голові, коли я стою перед вибором: «...тільки твоє серце знає, чого ти насправді хочеш. Переглянь всі варіанти у своїй голові, і на якому воно застукає жвавіше – це твоє. Серце ніколи не зрадить, при тому, що навіть розум можна обманути». Завдяки його мотивації, я ще підлітком пішла туди, куди так мріяла – у музичну школу. Поки всі діти обирали між додатковими заняттями з математики чи іноземної мови, я бігала на заняття з сольфеджіо й співала щодня по декілька годин, тренуючи голос. Мені подобалося грати на фортепіано та гітарі, але все одно я більше бачила себе вокалісткою, аніж музиканткою, тому набрала максимальну кількість занять з вокалу на тиждень. Закінчивши музичну у п'ятнадцять років з відзнакою, я поставила собі за мету вступати у консерваторію після випуску у основній школі. Два роки самостійної підготовки, постійної гри та співу дали свої плоди. Я пройшла прослуховування і...

– Рей-Рей, лови! – викрикнув мені Люк, обриваючи мої спогади.

Перш ніж я встигла зрозуміти, до чого малий сказав це, мені у голову прилетів волейбольний м'яч. Від несподіваного удару, я перевернулася з крісла й вдарилася об стегно. Та щоб його! Я зашипіла від болю у двох місцях і нігтями схопила м'яч, ледь не пробивши його від злості. Хлопчик зареготав, побачивши мене у такому положенні.