Смерть - Єдиний Фінал Для Лиходійки

Розділ 127

Я виконала несподіваний квест. Напруга покинула моє тіло, коли вікно зникло. Я похитнулася, опираючись на стіну, аби не впасти.

— Принцесо! — кронпринц поквапився до мене з широко розплющеними очима. — Що таке? Ти поранилась?

Каллісто глибоко насупився, оглядаючи мене на будь-які ознаки ушкодження. Його яскраво-червоний показник прихильності повільно блимав. Я вивчала його, а потім — гігантську ящірку, що померла з його мечем все ще у її пащі. Я відчувала, як в глибинах мого шлунка підіймалося дивне почуття.

"Я ледь не померла......"

Моє серце колотилося від страху, коли закляття не спрацювали на останньому монстрі. Я не могла точно розпізнати емоцію, яка охопила мене, коли я помітила його золоте волосся.

"Він так жахливо ставився до мене у минулому."

Дивно відчувалося бачити його червоні очі, що вдивлялися у мене, майже хвилюючись.

— Чому ти нічого не кажеш? Ти поранилася? Чи монстр уразив тебе в обличчя? — промовив він, нахиляючись, аби наблизити своє обличчя до мого, поки я мовчазно витріщалася на нього.

— Щ-що Ви робите? — я відштовхнула його, стривожена. Приклавши руку до свого серця, що шалено билося, я притулилася до стіни. — Я в порядку, Ваша Високосте. Я не поранилася.

Металічний запах досяг мого носа. Поглянувши на нього, я помітила, що один з його рукавів був порваний та заплямований вологим, глибоко червоним.

— Це Ви поранені! — шоковано вигукнула я.

Кронпринц прослідкував за моїм поглядом до свого рукава та ліниво підняв руку. Я практично могла бачити, як він озброюється своєю звичною маскулінною бравадою.

— Це нічого. Лише подряпина.

— Що Ви маєте на увазі, "це нічого"? Зупиніться негайно й сядьте, — я пройшла повз нього до мертвого чудовиска.

Оскільки він кинувся до мене так швидко, його меч все ще був вштрикнутий у монстра. Створіння розпласталося на землі, з широко розкритою щелепою, створюючи доволі гротескне видовище.

Я висмикнула меч з його почорнілої пащі, спаленої заклинаннями, які я начаклувала у його відкритий рот. Потім я скористалася мечем, аби відрізати довгу смужку тканини зі своєї сукні. Коли я повернулася до нього, стискаючи у долонях імпровізований бинт і меч, Каллісто дивився на мене поглядом, який я ніяк не могла розшифрувати.