Смерть - Єдиний Фінал Для Лиходійки

Розділ 122

"Тож він вже зустрів головну героїню."

Я прийшла сюди, сподіваючись дізнатися це, але все одно була шокована. Він вже роздавав з нею хліб та суп.

"Що мені тепер робити?"

Я цього очікувала. Саме так мав проходити сюжет гри. Знання, що Вінтер скоро міг з'явитися разом з головною героїнею, лякало мене. Навіть поки його слова нагадували смертний вирок, він продовжував спокійно говорити, дивлячись на мене з незнайомою емоцією в його очах.

— Вона сказала їм...... що якщо задири забиратимуть у них їжу, вони могли хоча б зʼїсти стільки, скільки зможуть, прямо тут.

Вона була права, але ця логіка могла застосовуватися лише до того рівня бідності, який все ще гарантував, що в домі буде їжа, яку можна буде з'їсти пізніше.

— Якщо з'їсти багато сьогодні, це не означатиме, що ти не будеш голодувати завтра, — байдуже сказала я, знизаючи плечима та відкидаючи ці занепокоєння. — Крім того, багато їсти після голодування днями лише зробить гірше. Хіба Ви ніколи цього не переживали?

Очі Вінтера на мить блиснули якоюсь сильною емоцією.

— Ви так кажете, леді, ніби таке пережили Ви.

— А як Ви думаєте? — сказала я, змушуючи себе посміхнутися. Я намагалась визначити думки Вінтера. Можливо, він злився, що дівчина, якій неймовірно пощастило за ніч стати донькою єдиного герцога імперії, говорила про бідність так, наче була з нею знайома. Чи можливо він думав з жалем про головну героїню, що віддавала вільно, ніби янгол, незважаючи на її нещасне життя.

— Не соромтеся дати мені сьогодні будь-яке завдання, яке забажаєте. Давайте задовольнимо Вашу зацікавленість. Це не дуже весело, якщо я просто розповім Вам все про себе, чи не так? — більше не була важливою причина, по якій він привів мене сюди. Гра вже повернулася до своєї оригінальної сюжетної лінії. У себе в голові я закреслила ім'я "Вінтер Верданді" червоним.

Як тільки ми закінчили, то перейшли на іншу локацію, оскільки тут було ще одне місце, де ми збиралися роздавати їжу.

— Ви будете в порядку? — спитав Вінтер, перепрошуючи поглядом, без сумнівів через мою легку сукню.

— Все нормально.

Те, що я сприйняла сьогоднішню зустріч як побачення, частково було моєю провиною, тож мені більше нічого було сказати. Крім того, робота навіть не була важкою, оскільки я мала лише стояти на місці й бездумно роздавати хліб. Ми пройшли звивистою алеєю до краю селища.