На грані Ч/б Божественна гра

39

Мія довго пояснювала Ізабеллі історію, що сама встигла дізнатися від демонів, Юкі та Грей зрідка докидали щось своє. Однак, розпочавши розповідь про Алана Мія промовчала про Еліна. Щось стало в горлі важким клубком і не дозволило говорити далі.

-Чекай, тобто я маю повірити, що оце - нетерпляче вислухавши пояснення Мії, Ізабель вказала пальцем на Едвіна,- оце - король демонів? Та уся ваша історія - просто якесь божевіллля! Демони, ангели, монстри, гріхи, чорне, біле, червоне, ще якась чортівня... В усе це не можна ось так узяти й повірити!

-Я знаю, для смертних це звучить трохи фантастично, тому цю інформацію людям і не розкривають,- Мей зітхнула, поправляючи пов'язки на голові Едвіна.

-Я мушу про це подумати,-Раптом, блондинка крутнулась на місці, й попрямувала геть від товариства,- Лишайтеся тут, я скоро повернусь.

Ізабель підійшла до невисоких металевих, вочевидь броньованих, дверей у кінці сховища й швидко зникла за їх холодним сталевим відблиском. Її прощанням став глухий грюкіт.

-Ти впевнена, що ми можемо їй довіряти?- прошепотів Грей,-зрештою, у вас тоді були не найкращі стосунки...

-А от я вважаю, що варто!-гордо констатувала Юкі,пишаючись новим відкриттям, мов мала дитина,-Ти ж бачиш - хоч вона і смертна, а Гріхів біля неї не було!

-Твоя правда. Слухай, Міє, Грей тут карти знайшов, може...,-Мей покликала срібноволоску, однак тої й слід простиг.

-Вибачте, я недобре почуваюся, напевно іншим разом,- почулося з верхнього поверху.

-Агов, може, той...? Подивишся як вона? -Едвін трохи непевно глянув на Мей, однак вона заперечно похитала головою:

-Це не щось, з чим я зможу допомогти.

Тим часом Мія повільно всілася на перині, підставивши обличчя під золоту зливу сонця, що спадала з її вікна. Десь далеко за склом вбачалися сірі обриси міста. Десь там сновигали крихітні сірі люди, позолочені небесним світилом. Вони випручалися з лабет зими, однак ще носять на собі плями її холодного ярма. Проте навколо вже зеленіла трава, ясніло небо, прокидалося життя і несло нову надію у світ. Проте від цього невидимого радісного вихору на серці ставало все важче. Ось на плече ніби лягла знайома тепла рука, чий власник завжди приносив із собою сонце у долонях. Мія з усмішкою озирнулася й зустрілася поглядом із порожнечею. Та, у свою чергу, подивилась на неї. А з вікна все ринуло сяйво, перетворюючи усе на ефемерний блискучий кришталь. Діамантовий пил кружляв у повітрі, осідав на діамантових шибках, споглядав, як крихітні діаманти тремтіли в очах і зникали. Світило усе котилося по небосхилу ближче і ближче до обрію. Хтозна-скільки срібноволоска ось так просиділа, вдивляючись чи то у краєвид з за вікном, чи то вдаряючись поглядом у мутну шибку, не наважуючись піти далі, однак дивні роздуми обірвало гучне грюкання броньованих дверей.