На грані Ч/б Божественна гра

68

-Що ти сказала?-невпевнено втрутилася Юкі.

Довкола запала глибока тиша. Демони остовпіли, здивовано дивлячись на Мію. Ніхто не наважився поворухнутись, аби не зруйнувати крихкої рівноваги, стану німого спокою, що передвіщав крах.

Повтори.... ще раз...

-Я така ж сама, як Аланія. Нічого з цього не припиниться. Тиранія Алана не припиниться доти, доки я не стану на його місце.

Мія гірко засміялася, піднявши погляд у стелю

-Дала ти мені, доленько, таку величезну силу, та не дала розуму, аби її збагнути.

Слова тяжко давалися дівчині, та вона продовжувала видушувати їх із себе.

-Яка ж я дурна... Це ж я дозволяла Алану так знущатись з усіх нас весь час! Якби ж я хоч трохи раніше усвідомила це! Ви всі не страждали би так! Я могла всіх нас захистити, а... а натомість просто тягла час!

-Стривай, Міє... Ти...-хотів щось сказати Елін, поклавши дівчині руку на плече, але та боязко відсторонилася.

-Я... Я не хочу цього... Не хочу вас втрачати. Я не хочу ставати такою, як Аланія... Ні, не стану...

-Що це... Свята сило, дивіться! - стривожено скрикнула Юкі, вказавши на руки срібноволоски.

На них починали проступати тонкі темні прожилки, котрі перетворились на тріщини тріщини, з яких сочилося біле світло.

-Я не хочу... Не хочу, не хочу, не хочу...-лепетіла вона, притиснувши руки до грудей.

-Що це, я... почуваюсь якось дивно...-пробурмотів Ловел, перезирнувшись із Луною.

-Ох...-зненацька, зітхнув Елін. За загальним шарварком ніхто й не помітив, як заворушилися його губи.

-Ти й досі.... не зрозуміла всього...

Твердим кроком демон перетнув приміщення і наблизився до срібноволоски.
Недовго думаючи, попри пручання дівчини, юнак захопив її в свої обійми.

-Припини це, Міє. Припини брехати собі.

-Що? -здивовано розширилися очі срібноволоски.

-Сонце, ти надзвичайно сильна, просто не уявляєш, наскільки. Але іноді бути слабким поруч із тими, кого любиш - це нормально. Помилятися - це нормально. Це ти мене цьому навчила. Але зараз ти знову відгороджуєшся від нас у своїм болі.