На грані Ч/б Божественна гра

52

Сонце, виснажене довгою роботою, світило ніжно і стомлено. Зігрівало листя, вже опалене осінньою сепією, попри те, що ледве минуло літо, прохололу землю і прив'ялу траву. Безлюдною вулицею темних цегляних будинків, чию понурість не розбавляли навіть позолочені промені Ярила, прямував самотній силует. Дівчина у чорному каптурі безстрашно крокувала розбитою бруківкою і, здавалося, зовсім не зважала на вибухи, що стрясали землю десь за обрієм. Іноді усміхалася сама собі, підспівувала щось під ніс. Та під тією невимушеністю ховалося глибоке напруження, яке можна було розгледіти хіба, зазирнувши в очі, сховані за віялом пухнастих чорних вій. Дівча відкинуло білосніжне пасмо з чола. Попри те, що з весни від Алана не було ані звісточки. Місяць тому було вирішено тимчасово пожити у покинутому будинку на краю міста, аби вберегти основну криївку. Жити там мусила лише Мія, адже всіх інших неможливо було відстежити.

Срібноволоска зітхнула. Едвін сказав, що вони придумали ефективні плани захоплення Луни та Ловела, однак єдине, що їй було дозволено дізнатися - що вона приманка. Цікаво, що ж вони придумали?

Кроки порожнім тріском відбивалися від стін. Це точно сьогодні. Вона не могла помилитися. Цей знайомий дзвін душі вона впізнає з тисяч. Він усе наближався.

-Усе готово, Міє,- голос Мей прорізався у свідомість крізь навушник, який Ґрей найдивнішим чином зміг змайструвати з усього, що під руку трапилося. -Впораємося. Ми неподалік.

Зненацька, дзвін пролунав зовсім близько, чітко, як ніколи.

-Вони тут!-Мія з жахом обернулася й зустрілася очима з Ловелом, точніше тим, що нагадувало його.

Висока постать, загорнена у чорний плащ, з-під тіней якого поблискували леза з чорної сталі прикріплені до ліктів, міцна броня на поясі. Порожній погляд багряних очей пронизував до кісток. Юнак з хрускотом розправив величезні, чорні як ніч крила. І зненацька, кинувся в її бік.

-Ох, Ловеле...-видихнула Мія.

-Не бійся, Міє, план у дії, лишайся на місці.

Голос Мей звучав упевнено і твердо, та тіло, що з великою швидкістю загрозливо наближалося, вселяло певні сумніви.

Зненацька, перед Мією виникла низенька постать Юкі. Вона спокійно чекала на наближення ворога, стистувши щось у руках.