На грані Ч/б Божественна гра

17

Чорні сутінки вже цілком охопили місто,заповзли в усі куточки. Біле світло ліхтарів врізалося у чорний асфальт,розкидаючи повсюди до болю в очах різкі тіні. Поспішаю по вулиці, помережаній цією чорно-білою павутиною тіней.. Йду швидко,намагаючись захиститися від скаженого холоду. Йду,надівши свою звичну незворушну маску,хоча у голові клубочився неспокій. Раз по раз нахмурюю зламисті брови.Чому?!Ну чому не виходить?! Скільки не намагаюся,та не можу написати хоч слово!! Ну чому?! Чогось не вистачає. Зараз саме та пора року! Мелодія має допомогти! Уламки спогадів вклинюються у пам'ять,ненадовго дають те відчуття,проте вмить зникають,мов слаюкий наркотик... Чому все не може бути саме так?!Чого ж бо я не можу по-справжньому відчути,так натхненно писати,як колись?! Чого ж бракує? Зараз саме та пора року!Чому ж-бо все так складно! Тіні злилися в одну єдину пляму. Так само зробили й думки - змішалися, розірвались на клапті,лишаючи лише нісенітницю,що навернулась у голову. Боляче. Голова болить. Ну чому не можу написати?!..Тіні скрізь. Щось має статися! Холод проймає до кісток...Чого ж не вистачає?!..Вітер подув в обличчя... Знайди це..Вона неспокійно крокувала...Не можу.. І знову й знову гілки відбиваються на мені...сторонні думки...не можу...Знайди його!...забагато думок!...чорнота ночі залягла...Ні! Зачекай!...Паморочиться голова...Щось має статися!..Виходжу на площу... Просто зараз!Вона величезна...Чогось бракує!..Навколо світло...,будиккиДумки... холод... біль... порожнеча...Це сталось. Я закричала. Навіть у моїй голові він пролунав чомусь так тихо... Раптом,усі ліхтарі,будь - яке джерело світла цього міста згасло. Те,що до цього було білим,стало цілком чорним. Пітьма захопила мене зненацька. Нахлинула усім єством і роздушила. Стало важко дихати. І раптом... Відпустило. Світло знову увімкнулося,тепер - з новою силою. Я стояла,ошелешена й розбита,серед цього світла. Раптом, мені на щоку приземлилося щось легеньке, майже невагоме і - крижане. Я здійняла погляд до неба. Наді мною,у бездонному чорному небі кружляли мільйони крижаних пухнастих грудок. Вони плавно спускалися додолу,осідали на моїх плечах,обличчі,на безладно розкуйовдженому волоссі. Сніг...Перший сніг!! Вітер зовсім ущух і тепер я стою,цілком і повністю поглинута цим видивом. На мить,мені здалося,що це тисячі й тисячі зірок,і я лечу поміж ними. Так легко і плавно. Раптом,серце стрибнуло і шалено затріпотіло. Ось воно! Ось! Я знайшла те єдине! Нарешті! Щастя охопило моє єство,незбагненне,невимовне тепле щастя,по-дитячому сильне та живе. Я знайшла!....Мій перший сніг допоміг мені знайти те єдине,що мені потрібне,те, що принесло мені справжнє щастя! О,благословенна мите! Я похапцем дістала з кишені телефон,і пальці швидко застукали по клавіатурі....

-Що це в біса було?!- Елін підскочив на канапі,здивовано лупаючи очима в темряву,-Ці кошмари що, заразні?!

Юнак здивовано роззирнувся в цілковитому мороці,що панував навколо.

-Що сталося?!-на протилежному кінці кімнати вчувся голос Мії,-чому кричиш серед ночі...Ой!

Голос обірвався гучним грюкотом і невдоволеним бурмотінням.

-Чому тут так темно?

-Не знаю,схоже,сталось коротке замикання в системі,-відгукнувся демон.

-Свята Сило,я зовсім нічого не бачу!!Де я взагалі?! Блін,страшно трохи! Еліне,ти де?

-Іди на мій голос і сама озивайся,-Елін встав на ноги біля своєї канапи,обережно водячи руками в цілковитій пітьмі,-Я тебе знайду.

-Наскільки ж велика ця кімната вночі! Мені страшно! Ця клята темрява! Вона всюди! Всюди! О,Боже!-голос срібноволоски тремтів усе більше,проте вже зовсім близько.

-Я тут,- Елін випростав руки й відчув,як вони обгорнулись навколо теплих тонких рук,-Знайшов!-поміхнувся він,почувши біля себе здивований вигук.

-Гов,відпусти,-засміялась Мія, пручаючись.

-Оце вже ні!-Елін, регочучи, міцніше притиснув до грудей дівчину,-Ти сказала знайти,а далі нічого!

-Задушиш,-вдавано невдоволено пробурмотіла дівчина і, змирившись, схилила голову демону на плече.

Елін навіть у темряві відчув,що вона усміхається. Він кинув погляд у вікно,де за шибкою в кромішній пітьмі зблискували поодинокі білі порошинки, кружляючи вниз.

-І я...знайшов,-щаслива посмішка заграла на обличчі демона.

-Ти щось сказав?

-Та ні,нічого...Думав,яке ж ти ще курчатко,що темряви боїшся.

-Ах ти ж!...

-Ой! Та не сердся,не зі злості ж я сказав...

-... Я подумаю.

Двоє продовжували просто мовчати в пітьмі,радіючи чомусь незбагненному й ніжному,що хвилювало їхні душі, плутало думки й окрилювало серця. Тим часом за вікном тихо зсипалась  штукатурка з даху. На ньому,не зважаючи на холод, незворушно сидів Едвін в одній сорочці  із  здивовано-порожнім виразом обличчя, а в його очах повільно згасав багряний вогонь. Неподалік лунав відголосок чиїхось кроків.