На грані Ч/б Божественна гра

57

Справа

Інстинкти ще ніколи не працювали так гостро, немовби востаннє. Мія відчайдушно сахнулася назад, змахнувши руками, і вклала в удар, тільки сили, що в очах потемніло. Еліна, що знізвідки вигулькнув із лівого боку, запустило вперед, немовби ганчір'яну ляльку. Пролунав гучний тріск, і попереду вгору злетіла купа уламків. Просто рознесло будинок. Тоді ще один. Тоді ще один. І ще.

Срібноволоска коротко видихнула. У її правій долоні стриміло лезо, розкришене навпіл.

-Негоже використовувати проти мене кинжали,- з досадою скривилася вона, відсапуючись, і рвучко витягнула уламок,-якщо хочеш убити, то принаймні свого меча використовуй.

З рани бризнула чорна кров, і дівчина похитнулася. Усе виходило з-під контролю. Час спливав, і звірина натура поволі брала гору. Мія відчувала, як вогонь у жилах пропалював шкіру все дужче, вона грубішала, чорніла і вкривалася лускою.

-Далі тягнути не можна,-з притиском подумала дівчина,-Маю зробити це до того, як перейду межу.... Та для цього... Дідько, для цього я мушу його торкнутися, та як? Він не підпускає мене й на крок....

Попереду серед пилу й тіней зводився на ноги силует.

-А хай тобі грець!-Мія стріпнула крильми, стрілою злетіла вгору і кинулася каменем униз, на Еліна.

Кігті скресали хвилю іскор по білому лезу. Лють, біль, гнів і страх змішалися в єдину солодко-гірку пекучу масу і палили, палили, доводили до справжнього божевілля на межі з екстазом. Світ, охоплений бурею, крутився, неначе карусель. З-під ніг тікала земля, точніше те, що від неї лишилося. Поволі весь світ звужувався до однієї-єдиної цілі, що, блиснувши вогнем кривавого погляду, металася навколо, наче блискавка. Все інше ставало байдужим. Битва поглинала все більше й більше, хотілося відкинути усі думки вбік, рвати, кусати, вгризатися у чужу плоть, немовбли дикий звір, аби вповні відчути смак руху, задіяти в бою кожнісіньку клітину тіла.

-Чим ми заслужили таке? Зненацька тонесенький голосок, як дзвін павутинки, натягнувся на межі свідомості.

Мія здригнулася. Зненацька, голову осяяла немислима ясність, немовби хто в цілковитій пітьмі, підфарбованій багряним, пролив щедру пригоршню світла. Уся темрява потекла чорною гарячою патокою з очей, розчинившись у струменях сліз. Вона, важко дихаючи, опустила закривавленого меча, і здивовано дивилась, як на неї несеться чорна тінь. Вона розпростерла крила ворона і злетіла в повітря. Навколо лютувала стіна вихору з чорного диму, та вона не заступила собою раптового рішення.