На грані Ч/б Божественна гра

58

-Міє...- Очі Еліна, пронизані болем і шоком, затуманилися сльозами,-Ні.... Ні!...

-З поверненням,-втомлено посміхнулася Мія, закашлявшись густою червоною кров'ю.  Позаду неї журливо зашурхотіли, каменем упали додолу два відрубаних широких крила.

-Що я накоїв... Боже, запізно...-гарячково зашепотів демон, підхоплюючи на руки дівчину,-Міє! Благаю тебе, не стуляй очей! Чуєш мене??

Юнак з безмежною обережністю, тендітно спустився з повітря на землю, тримаючи в руках закривавлену і зранену Мію.  Ноги дівчини підкосилися, тож він мусив сісти разом із нею, та все одно не міг відпустити її зі своїх обіймів.

Вітер стих. Чорний дим зненацька обважнів, стомлено заколихався, кружляючи вниз . По дорозі він усе прозорішав, спадав невидимим водоспадом на бруківку.  Зненацька, згори ринули золотисті промені, освітило ту гостру, болючу і первісно-трагічну виставу, що розігралася в пітьмі.

Усе гаразд, Еліне,-слабко прошепотіла Мія,-Усе добре...

Срібноволоска простягла білу, як сніг, тремтячу руку до юнака, яку той ніжно стис і приклав собі до грудей, що здригалися від стримуваного плачу. З-під долоні ринуло білосніжне світло, впилося крізь пальці й посоталося жилами. Шкіра дівчини вкрилася блискуче-білими візерунками, що попростували до шиї. За мить, усе згасло.

-Ти вільний, Еліне,- прошепотіла Мія, мирно посміхаючись, в океані її зіниць потопав блакитний оксамит неба, що знову розверзся над ними,-ти вільний...

-Такою ціною... Ні! Міє,  благаю тебе, тільки не стуляй очей. Лишайся зі мною, чуєш? - по щоках демона покотилися сльози й закрапали на скривавлену сорочку Мії.

Раптом на все тіло накотилася така нестримна, ніжна хвиля тепла, морозного жару, від нпї аж кінцівки затерпли, не наче здерев'яніли. В довгоочікуваних обіймах так тепло... і добре... Поруч знову б'ється рідне серце, цей неповторний ритм, здається, неможливо забути. Дівчина, поволі здаючись цьому теплу, склепила повіки. Тільки тепер стало відчутно, якими важкими вони були весь час. Немов налиті свинцем.

-Усе буде добре, Еліне,-повторила вона, пригорнувшись до демона,-Я вірю в це. Просто потримай мене ось так. Я лиш трішки подрімаю... зовсім... трішечки..

...

-Ах, мій бар'єр!-зненацька скрикнув Невін.

Невидимі тремтливі стіни у повітрі почали швидко  вкриватися дірками, що роз'їдали їх, наче поверхню величезної мильної бульбашки. Щойно набуті атрибути товариства - роги, німби та крила - почали також блимати, а тоді, востаннє голограмно струснувшись, зовсім зникли.