На межі

47

Пів години ми сиділи в тиші і це давило на мене. І ось коли я закінчила зі сніданком і хотіла встати зі столу Тео зупинив мене жестом показавши сісти. Ну все почалось! Цікаво що тепер? Які будуть команди? Чи я не знаючи щось натворила?

- Емілі (Так, початок мені вже не подобається) - Я не можу заставити тебе піти на це! Але прошу подумати! (Теодор встав зі столу і підійшовши до мене поклав на стіл якийсь білий конверт) Піднявши здивований погляд на Тео я знову побачила пустоту в його очах. Але зараз вона була інша! Він як ніби знав що я не погоджусь на те що сховано в цьому конверті.

- Я не пообіцяю тобі нічого в замін Емі! Нічого не зміниться для твого положення! Ти так і залишишся в моєму домі і не мрій про свободу! Але будь ласа, подумай! (Додав він і вийшов з кімнати залишивши мене на самоті в повному ступорі! І що це щойно було? Мені це не почулось? Теодор сказав "Будь ласка"? Що ж там такого? Забравши конверт я пішла у свою кімнату)

Сівши на широке підвіконня я ніяк не наважувалась відкрити цей нещасний білий конверт який чомусь лякав мене. Що ж там такого що навіть Тео не наважився сказати мені це на пряму?

Вдихнувши повітря я розкрила конверт в якому лежав складений на лист. Ну що ж була не була сказала я сама собі і приступила до читання тексту.

Як виявилось це були результати моїх аналізів. Нічого цікавого подумала я аж раптом дійшла до надпису яка здивувала мене.

" Емілі Де-Сантіяго - 99.9% сумісності для донорства пацієнта №809 (Арон)"

Я перечитувала це ще раз і ще раз! І не могла повірити! Виявляється що я можу спасти життя татові цього Варвара?

Зі сторони Тео це останній шанс! І знаючи його він здатен на все щоб врятувати батька! Тоді чому він не заставив мене? Саме ці думки зараз були в моїй голові! Та я точно знала одне...

~ Теодор ~

Цілий день я провів в офісі. Я не хотів їхати в лікарню що б не бачити в якому стані зараз батько! І не хотів їхати додому щоб не почути відмови Емі.

Дожились Тео! Сьогодні ти вперше попросив Дівчину про послугу! А тепер боїшся почути відмову? Якби я був на її місці я б так і зробив!

Розв'язавши краватку я сперся на крісло. З появою Емі все пішло на перекос! Та можливо це і на краще? Якби вона відала мені флешку ще тоді я б прибрав її з дороги як свідка і навіть не дізнався що вона могла врятувати батька! Флешка! Вдаривши рукою по столі я заплющив очі. Останнім часом в мене занадто багато проблем з цим дівчиськом. Вже понад місяць мої люди шукають флешку по всьому Чикаго і все марно! Де ж вона її сховала?