На межі

54

- Ні Теодор! Навіть не думай! (Сказала Емі як тільки ми переступили поріг ангару і вона зрозуміла що це конюшня)

- Підійди!

- Ні, не за що! (Вперто сказала вона залишившись стояти на вході)

- Все буде добре! Даю слово! (Протягнувши їй руку сказав я) - Ти мені віриш?

- Ти жартуєш? Звісно що ні!

- Гаразд! Я згоден! Ти маєш на це повне право! Але якщо ми зараз вийдемо ти ніколи вже не сидиш в сідло! А ти хочеш я знаю! Ти любиш це! Твій страх заважає тобі! А я в змозі допомогти тобі побороти його! Вирішуй сама! (В очах дівчини з'явилось вагання і горіння до любленого заняття. Вона вагалась, довго приймала рішення, але все-таки поклала свою руку в мою і ми разом підійшли до коня якого привів нам Роберто.

Я поклав руку на гриву погладивши жеребця. Емілі ж залишилась стояти за моєю спиною.

- Одягни! (Сказав я протягнувши їй шолом) Дівчина послухала мене і вже за декілька хвилин виконала моє прохання.

- Підійди! (Коротко сказав я) Дівчина зробила декілька невеличких кроків і опинилась біля мене. В очах Емі горів страх і зацікавленість одночасно. В цих безкрайніх зелених очах я гублюсь. Ця дівчина перша хто розбудив в мені хоч якісь емоції за довгий час...

Взявши її руку у свою я погладив коня по спині. Той колихнувсь і Емілі налякано зробила крок назад стукнувшись в мою спину.

- Все гаразд! Спокійно! (Зробивши спробу заспокоїти дівчину прошепотів я) Декілька хвилин проведеними з Емі і конем я зрозумів що пора! Дівчина поводилась вже більш впевненіше! Немає чого тягнути!

- Я сяду першим, а тоді допоможу тобі!

- Ми поїдемо разом? (Здивувалась вона)

- А ти хочеш окремо?

- Ні! (посміхнувшись собі в думках я швидко осідлав жеребця і протягнув руку дівчині. Як тільки її рука опинилась в моїй я ривком підтягнув її до себе)

- Готова? (Запитав я)

- Т...Так!

- Тоді поїхали!

~ Емілі ~

Як тільки кінь рушив з місця перед очима з'явився спогад з моєї останньої поїздки. Я схопила руку Тео і втиснулась йому в спину. Теодор зупинив жеребця і повернув моє обличчя до себе за підборіддя.

- Все буде добре! Довірся! (В наступну секунду ми знову рушили з місця) Час летів максимально повільно. Я знала що ми не впадемо! Не з Тео! Та чомусь все одно хвилювалась. За декілька хвилин ми виїхали з ангара і рушили по лісовій стежині.

Сонячні промінці пробивались крізь крону дерев. Вітер торкався відкритих ділянок шкіри і лоскотав їх. Міцна рука Тео накриває мою, спиною я відчувала його груди. А на шиї відчувала його дихання. Мабуть, саме в такі моменти час завмирає. Саме зараз я хотіла забути що нас з'єднує і просто насолоджуватись моментом. Мені було добре! За довгий час я вперше згадала як це, їхати верхи по лісі на одинці зі своїми думками!