На межі

53

Пройшло рівно два дні після мого повернення. Весь цей час я була в цьому будинку на одинці з охороною і хатніми робітницями. Та Тео я ще досі не бачила. Мабуть, він з батьком в лікарні. Невже йому стало гірше?

Я сиділа на підвіконну коли на подвір'я заїхало знайоме авто. Декілька секунд і звідти вийшов Тео. На обличчі з'явилась ледь не помітна посмішка яку я швидко сховала. Невже приїхав? Що ж цікаво.

Теодор підняв свій погляд на мене як ніби знав що я тут. Як ніби відчув. Пауза в декілька секунд і він заходить в будинок лише зараз я набрала повітря в груди і спокійно зробила видих. Коли він поряд збиває мене з пантелику. Ненавиджу це відчуття!

- Збирайся! (Почувся голос за моєю спиною. Як завжди без стуку!)

- Куди?

- Підемо прогуляємось! А і одягни щось комфортне! (Сказав Тео і зник з мого полю зору так само швидко як і з'явився)

Знову його прогулянки! Щось не подобається мені це, та відмовляти йому сенсу і так немає! Вставши з підвіконня я зайшла в гардеробну. Джинси, топ і білі кросівки. Думаю підійде. Зав'язавши високий хвіст я вирішила не заставляти його чикати і вийшов з кімнати я пішла в низ.

У великій залі як завжди мене очікував Теодор. Біла сорочка з підгорнутими рукавами і розчіпленим ґудзиком підкреслювала його спортивну тілобудову. На руці висів піджак, а на обличчі сонцезахисні окуляри.

- Готова? (Запитав він)

- Так

- Чудово, тоді пішли! Ешлі приготуй для нас обід на крильці! (Відавши розпорядження він вийшов)

- Куди ми йдемо? (Запитала я коли ми були вже в автівці)

- В ліс! Прогуляємось! (З посмішкою відповів Теодор)

- Хах, чудово! (Максимально спокійно відповіла я)

- Якщо не хочеш залишимось!

- Ні все гаразд! Поїхали!

- Чудово! (Сказав Тео і рушив з місця. Не знаю що мене натужувало. Те що ми поїхали в ліс чи сам факт що ми там будимо в двох? Не знаю!)

***

Ви їхали приблизно пів години. Навколо були одні дереава, одним словом глуш! Та раптом ми в полі зору опинився якийсь ангар біля якого стояв старший чоловік. Теодор зупинився і заглушив машину та не спішив виходити.

- Мабуть, я мав сказати це ще тоді! Дякую тобі Емі! (Не дивлячись на мене сказав він і вийшов з автівки)

~ Теодор ~

Ці слова дались мені не аби як важко! В перше за довгий час я сказав це! Такий сильний як я ледве видавив з себе глухе "Дякую" ось така правда. Вийшовши з автівки я зачекав на дівчину і пішов в сторону Роберто.

- Що ми тут робимо? (З цікавістю запитала дівчина)

- В мене в житті був лише один страх Емілі! Знову втратити близьку людину! І ти позбавила мене від нього! Тепер моя черга!