На межі

57

Ноги підкосились, а в середині з'явилось тепле відчуття. Поцілунок Теодора був впевненим, наполегливим, терпким. Всі думки з голови кудись різко зникли. Тут була тільки я і він. А все решта зараз не мало ніякого сенсу. Тео різко зупинився і відійшов від мене. Від не очікування я похитнулась. Ноги були ватними і я ледь стояла на них.

- Сідай в машину! (Скомандував Теодор як ні в чому не бувало і розвернувшись пішов в сторону автівки) І що це було? В голові було пусто, а навколо все наче в тумані! Видихнувши я пішла слідом за ним та як тільки я сіла в автівку в салоні повисла гнітюча пауза.

Теодор мовчки завів автівку і плавно рушив з місця. Кожен думав про своє.

~ Теодор ~

Я злився на себе! Жахливо злився! І це все через Бруно! Потрібно було ж йому з'явитись саме сьогодні! Я перевів погляд на дівчину. Емілі спостерігала за нічними ліхтарями сидячи до мене в пів оберту і нервово перебирала пальцями рук. Я стиснув кермо і знову подивився на дорогу. Я налякав її! Знову! Я сердито вдарив рукою кермо. Емі ж від неочікуваності здригнулась і обернулась до мене.

- Пробач! Я зірвався! (Сказав я! Браво Тео! Ти вибачаєшся в друге пред цією дівчиною! І за що? За поцілунок?) Моє життя перетворюється на якийсь анекдот. Емілі нічого не відповіла і знову обернулась до вікна. Я і справді не розумію як так сталось. Мені просто була потрібна ця розрядка!

- Хто цей чоловік? (Запитала Емі повернувшись в мою сторону)

- Я не хочу про це говорити!

- Гаразд! (Сухо відповіла вона як ніби знала що моя відповідь буде саме такою)

Решту дороги ми провели в тиші. Емілі в перше не видавала ніяких емоцій і не запитувала мене нічого. Та цей добре! Не варто нам зараз говорити.