Той самий момент

Глава 81

Тіло повалилося на ліжко, наче мішок з картоплею, щойно переступила поріг. Втома розливалася від голови до самих кінчиків пальців. Було важко думати, рухатися та будувати сценарії подальшої долі, як зазвичай. Тільки-но я заплющила очі, провалилася у безодню та міцно заснула. Не пам'ятаю коли востаннє так спала.

Я розплющила очі близько полудня. Від випитого вина та стресу голова, здавалося, була більше втричі. Ной дав знати, що він живий, але все ще не відходить далеко від вбиральні. Прийняла душ, поснідала пригорілими тостами та прибрала в кімнаті розкидані речі. З голови не виходили слова Мета. Хоч якби я не переконувала себе, що ці вибачення вже ні до чого, щось таки змінилось. Весь час я підсвідомо шукала проблему у собі та аналізувала. Багато аналізувала. Коли тобі всі кажуть, що ти ніщо, рано чи пізно ти станеш нічим. Така вона - сила переконання. Він Адама і досі не було жодного смс чи дзвінка. Він уперто переконує мене, що я зробила величезну помилку, коли знову впустила його на День народження. Своїм мовчанням він зводить мене з розуму. Якщо це позачергова спроба зникнути, якщо він не повернеться, це, мабуть, розіб'є мене вщент. Можливо не одразу, проте... Вібрація телефону припиняє потік думок.
- Привіт, Емі. - важко зітхнув хлопець з моїх думок. - Пробач мені.
- За що саме вибачаєшся на цей раз, Адаме? - я мимоволі закочую очі та сідаю на крісло.
- Я не мав їхати, не сказавши тобі ані слова, - пояснює він, - можливо, я взагалі не мав їхати. Але я не міг інакше. Твій розпач... - видихає. - Я сповна відчув його і втратив контроль. Знову.
- Я теж його втратила, але мені не було куди тікати. - Всміхаюся, коли помічаю фото на стіні з нашим поцілунком біля басейну. - Я б поїхала з тобою, якби запропонував.
Він зітхає. Я теж. Мовчання.
- Я хочу п-попросити тебе дещо, - уперше я почула як Адам Джонс запинався. - Я дуже надіюсь, що ти зрозумієш.
- І гадки не маю, про що піде мова, та майже впевнена, що прохання мені не сподобається, - прошепотіла я, відчуваючи, як росте напруга.
- Мені потрібно трохи часу, аби вирішити дещо, що пов'язано з батьком.
- Авжеж, Адаме, ти маєш стільки часу, скільки потрібно, до чого тут я? - Я справді не розуміла.
- Я не маю відволікатися, аби не зробити помилку. - Я мовчу, бо все ще не розумію, тоді він доповнює: - Ми не маємо бачитися та списуватися.
- Он воно що, - хриплю я. - Неочікуване прохання. Може, ти поясниш хоча б... - тепер, запинаюсь я, - та хоча б щось?
- Емі, я поясню тобі абсолютно все, але після того, як вирішу цю кляту проблему, - в голосі чулось роздратування. - Послухай, це лише кілька днів і все буде як раніше і навіть краще. Ти важлива для мене і я не хочу, аби тебе це якось торкнулося. Прошу повір мені, Ем. Знаю, що це дуже дивно, проте так буде краще для нас обох.
- Ти будеш у Алана? - сама не знаю чому запитала.
- Ні, буду вдома. Ремонт вже закінчився, тож..
- Чудово, - із сарказмом відповідаю. - Отже, мені залишається чекати, поки ти напишеш, а до того стосунки ставимо на паузу?
- Дідько, це звучить дуже паршиво, - пробурмотів він.
- Це і є паршиво, Адаме, - я вимикаюсь.
Це був якийсь жарт. Але з кожною хвилиною тиші, я розуміла, що все більше, ніж серйозно.
Я просиділа решту дня у кріслі, чекаючи що він передзвонить, або хоча б напише щось, що внесе ясність в цю безглузду розмову.
Я чекала до самого вечора, розглядаючи картинки на стіні.
Щойно кімнату заповнила темрява, я зрозуміла не тільки те що Адам Джонс не подзвонить, а і те, що я про нього знала занадто мало. Майже нічого. І тепер це єдине, що бентежило мене найбільше.