Той самий момент

Глава 40

– Вітаю! – Радісно викрикую я та даю йому шоколадний торт, проходячи всередину, – доволі просторо.

– Чекай-но, в тебе в руках пляшка із соком? – він кривиться. – Облиш, Емі, я взагалі-то хотів аби ми всі повеселилися.

– Ми? – Здивовано перепитую я, як одразу чую регіт Джині і ще чийсь знайомий голос. – Міг би попередити, братику. Я завтра на роботу, тож пиячити будете без мене.

Свіжий ремонт, нові стильні меблі, лаконічний дизайн вказував, що Ной витратитив не малу суму на покупку цього помешкання. Я йшла на голос подруги та мелодію її улюбленної пісні. Двері в кімнату були відчинені, тож щойно я з'явилася в просвіті мене вітанням зустів Кай:

– Радий бачити тебе! – міцно обійнявши мене, на вухо додав: – виглядаєш трохи втомленою, тому зроби собі послугу і добре відпочинь.

Я була дійсно не в найліпшому вигляді, адже я розраховувала на вечірні посиденьки з братом на кухні з чашкою міцного чаю. Та може це на краще. Я вижимаю з себе посмішку у відповідь.

– Хіба ти не з Адамом? – запитує Джині і також вітає обіймами.

– Адам? Це твій хлопець? – з подивом уточнює Кай.

Занадто багато питань. Мене відверто дратувало будь-яка згадка про Джонса, але я не хотіла показувати це. Справді не хотіла, та не знаю наскільки вжало це вийшло:

– Адам не мій хлопець і я не мушу буду завжди і всюди з ним.

Вони замовкли. Мені стало ніяково. Хотілось зникнути, аби ніхто не бачив і не питав у чому річ.

– Здається Емілі не в гуморі, – підколю брат, який з'являється за моєю спиною і тягне мене легенько за руку, – ми переговоримо на балконі, а ви починайте веселитися.

На мить я була безмежно вдячна Ноєві за порятунок та щойно двері балкону зачинилися я усвідомила, що це пастка.

– Мені варто хвилюватися?

– Ні.

– Можеш мені сказати, що тебе турбує.

– Я знаю.

– Добре.

Далі ми мовчали. Знову ця клята тиша. Вона наче переслідує мене і змушує знову і знову повернутися в машину і прожити ту безглузду розмову.

– Здається, я потрохи вертаюсь до звичного життя, – каже він, опираючись руками на підвіконня і ховаючи погляд десь поміж проблиску зірок. – Але вона все ще у моїх думках. Спогади стали суцільним стражданням і кожен раз, коли я згадую її нестримний сміх, прогулянки містом до ранку, той серйозний погляд... Було нестерпно боляче. Спочатку я намагався опиратися, та тепер змирився. Біль змушує мене рухатися далі, тож все налагоджується в самий незвичний для мене спосіб. В цьому велика заслуга Грейсон ну і, звісно, твоя.

Коли він говорить про Сару моє серце стискається і б'ється якомога тихіше, бо кожне його слово про неї таке тихе і сповнене смутком від туги.

– Мені соромно жалітися на свої мізерні проблеми порівняно з тим, що переживаєш зараз ти.

– Якщо тобі буде легше, то твої мізерні проблеми відволікають мене від прірви всередині, – з усмішкою підтримує він. – Тож, зроби мені ласку.

– Я його зовсім не знаю, розумієш? Адам занадто таємничий. Про що він думає? Боюсь, якщо заглянути в його голову то можна здуріти від того безладу! – Гучно вдаряючись руками об підвіконня стаю біля Ноя.

– Може тому він не спішить тебе знайомити з тим безладом від якого ти втратиш розум?

– Краще знати все аніж нічого, – буркаю я. – Він боїться, що я дізнаюсь щось зайве. Це і стало причиною нашої сварки.

– Інколи, щоб почути когось, треба навчитись мовчати, – він штовхає мене легенько в плече.

Ну звісно, якщо мій брат може змусити мене говорити мовчанням, то він думає що це спрацює і з Джонсом. Все стало, до біса, складно.

– Сімейство Девіс, перепрошую, що заважаю особистій розмові, але краще вам приєднатися до нас, щоб не пропустити все найцікавіше, – бурмоче Кай та звільняє прохід, щоб ми зайшли.

В кімнаті тихо лунала музика. Повільний темп допомагав розслабитися, відпустити нав'язливі думки. Цей вечір я проведу у компанії близьких друзів, не думаючи про Адама. Навіть якщо дуже хотілося. Я підійшла до колонки, зробила гучніше і, схопивши Джині за руку, потягнула її в танок.

– Ти виглядаєш сумною, – зауважує подруга на вухо, – ви посварились?

– Не впевнена, що це можна назвати сваркою, та я точно не сумна, – відказую я, продовжуючи кружляти.

Пляшки від шампанського швидко спустошили. Кілька разів я помітила як подруга зацікавлено спостерігала за Ноєм. Усмішка не сходила з її обличчя, а пальці грайливо крутили пасмо волосся. Не хочу робити передчасних висновків, але цей погляд неодмінно щось означає. Два келиха я все ж таки випила і остаточно розпрощалася з будь-якими думками. Дві години танців на ліжку, співів, жартів і, врешті решт, Кай з Джині заснули. Я почала збиратися додому і викликати таксі.

– Може ти лишишся? В кінці коридора порожня кімната, – пропонує Ной.

– Можливо, іншим разом. Я на роботу завтра, всі мої речі вдома тож...

Він подав мені куртку та побажав доброї ночі. Дорогою додому я зрозуміла, що збрехала Ною. Адже істинна причина, чому я не хотіла залишитися в нього в тому, що я надіялась почути стукіт у двері посеред ночі. Я надіялась, що Адам прийде до мене.