Той самий момент

Глава 49

Це походило на дивний ритуал. Кожен раз, коли я мирилася з його остаточним зникненням він з'являвся і перевертав все з ніг на голову. Мені здавалося, що він грає з моїми почуттями, що просто розважається. Я і досі не впевнена у його щирості. Не можу бути впевненою, адже він сповнений недомовками, секретами і темним минулим, про яке не хоче говорити. Я не можу встояти перед його дотиком, поглядом, голосом. Наче причарована, я вірю, що прийде мить коли він відкриється мені.

Телефон гучно заграв нав'язливу мелодію. Адам звільнив мене від обіймів і я дістала телефон.

– Дідько, – буркнула, – ти не проти якщо я на кілька хвилини усамітнюсь в машині? Батьки по скайпу дзвонять.

Він з усмішкою кивнув. Вперши телефон на панель, я відповідаю і щасливо вітаюсь.

– З Днем народження, донечка! Ми тебе дуже любимо і сумуємо! – в один голос кричали мама з татом. Хоч разом вже давно не живуть, але кожен рік вони зустрічаються, обговорюють стратегію привітань і посміхаються, наче найщасливіші люди на планеті. А це не так.

– Дякую, я також люблю вас, – крізь посмішку відказую я, помічаючи погляд Джонса на собі.

– Мет тебе вже привітав? – зацікавлено питає мама. – Мила, а ти зараз де?

– Е-е-е, – намагаюсь дуже швидко придумати чергову брехню, – я в таксі. Щодо Мета, я мала сказати дещо...

– Знову посварилися? – перебиває тато. – Доню, будь розумніша, поговоріть і все вирішиться.

– Ні, ми не посварилися, тато, – роздратовано відказую я, впираючись лобом в долоню. – Точніше це не сварка, а...

– Тоді у вас все буде добре, не переймайся, хвостик, – перебиває мама. Ненавиджу коли вони це роблять.

– Ви, як завжди, праві, – розчаровано погоджуюсь я, – дякую ще раз за привітання, за те, що терпите одне одного заради того, аби подарувати мені короткочасну ілюзії повноцінної сім'ї. Досить розігрувати цю виставу, добре? – В горлі став величезний камінь, на очах виступили сльози. – вибачте, я вже мушу бігти. Люблю вас.

Щойно я вимкнула телефон з очей полилися сльози. Дверцята відімкнулися.

– Ге-е-ей, що сталося? – занепокоєно питає Адам, припадаючи до моїх колін.

Я витираю рукавом очі і роблю глибокий вдих.

– Все у нормі, – швидко відказую я. – Ми можемо поїхати додому? Я трохи змерзла.

– Звичайно, – коротко відказав він і пішов до свого сидіння.

Дорогою додому він пильно спостерігав за мною, а я думала про те, як сказати батькам, що ми з Талоном давно не разом і що тепер я маю нового хлопця, який моментами робить мене щасливою, а моментами зводить з розуму. Зустрівшись поглядом з Адамом, побачила його розгубленість. Варто спробувати пояснити.

– Таке відчуття, що батьки не чують мене. Це дратує, злить і вганяє у розпач.

– Вічний конфлікт батьків і дітей, – відказує він, піджимаючи губи. – Можемо поговорити про це.

– О ні, не сьогодні і не зараз, – заперечую я, змушуючи Адама всміхнутись.

Його втішлива посмішка зігріває мене. Я всміхаюсь у відповідь.

Решту часу ми слухали музику, сміялись. Мені було так спокійно і затишно. Я дивилася на нього, поки він вдумливо слідкував за дорогою, і не могла відвести очей. Добре, що цьому більше нема потреби. Він і досі не знає, що сьогодні мій День народження, але зробив подарунок, який я запам'ятаю на все життя.

Коли ми приїхали до будинку, Адам квапливо написав комусь смс і заговорив до мене:

– Мені треба поїхати по справам, зустрінемося пізніше, гаразд?

Я засмутилася, але натягнула посмішку і кивнула. Можливо, побути на самоті не так вже й погано. Потрібно звикнутися з тим, що сталося, що ми тепер разом.

Натягнувши капюшон, я вийшла, помахавши рукою наостанок. Коли я зайшла в ліфт, смуток полонив мене повністю. Раптом, я відчула слабкість у всьому тілі і неймовірне бажання провалитися у сон. Відчинивши двері мене насторожив смачний приємний запах від якого в животі аж забуркотіло.

– Ной? – він був єдиним, хто мав ключі від квартири, але ніхто не обізвався.

Може цей спокусливий запах ринув від сусідів через відчинене вікно в кімнаті. Я роззулася і з полегшенням видихнула. Щойно я зайшла у кімнату в моє обличчя врізалась кремова м'яка субстанція. Від переляку я зикнула і здригнулася, піднявши руки до верху. Серце калатало, билося об ребра, дихання на мить зупинилося. Я до біса була наляканою, аж поки кілька голосів одночасно не вигукнули:

– З Днем народження, Емі!