Той самий момент

Глава 10

Ми вже нарізали рівні смуги світло-сірого паперу, приготували клей, увімкнули музику, відкрили першу пляшку вина і приступили до роботи. Підспівуючи солістам і танцюючи в такт Джині мастила шпалери клеєм і подавала мені, а я, стоячи на ціпоньках, клала їх на стіни. У перерву ми випивали келих вина, заїдаючи сиром та виноградом. Я відчувала легкість і невагомість, наче все всередині зомліло. Кожен рух відчувався по-іншому, немов не я волію своїм тілом, а хтось інший. Легке запаморочення змусило мене піти до ванни і вмитися холодною водою. Подивившись на себе у дзеркало, я задалась питання: «Що зі мною?». Моє лице було усміхнене, а в очах мерехтіли вогники – танці і вино зробили мене щасливою. На мить я задумалась: коли я відчувала себе так добре? В голові промайнули тисячі спогадів, де я посміхаюсь, та жодна посмішка не була схожа на цю. Правильна усмішка ніколи не буде щасливою.

Коли я повернулася до Джині, вона вже не була такою енергійною. Тепер вона знеможена сиділа на кріслі з моїм телефоном у руках.

– Тобі дзвонив красень Джонс, надіюсь, ти не проти, що я з ним трохи побалакала? – муркоче вона.

– Він не красень, Джин-Джин, – незадоволено бурчу я. – Про що ж ви говорили?

– Про тебе звісно, – с посмішкою відказує вона і допиває келих. – Думаю, він, не на жарт, тобою захопився.

– Авжеж, сьогодні мною, завтра ще кимось. Це, мабуть, в нього хобі таке, – жартую я.

Джин Грейсон гучно зареготала і я не також не стримала сміху. Ще декілька смуг подруга намазала клеєм, а потім заснула. Я накрила її простирадлом, підклала подушку під голову і зробила музику ледь чутною. Потім я тихенько приступила до оформлення фотошпалер. Цікаво, чому Адам дзвонив на цей раз? Знову поглузувати з мене або просто вивести із себе? Може Джин йому сказала щось зайве і додала йому нові теми для потіх.

По закінченню я була вражена. Кімната стала більшою, світлішою і затишніше, а ці листки папороті над ліжком придавали приміщенню свіжості і спокою. Тепер, я можу почати все з чистого листа. Залишаю кімнату та йду на кухню готувати вечерю: щось дуже швидке і просте. Зараз я також відчуваю втому і бажання по скоріше лягти спати. Але чим скоріше я засну, тим швидше мені доведеться прокинутися у новому дні з новими проблемами. Я довго тримала у руці телефон, перш ніж подзвонила Адаму. Для чого я це роблю ще не усвідомила, але краще я поговорю з ним, ніж засну прямо в тарілці з салатом.

– Це ж треба, сама міс Девіс вперше подзвонила до мене, – насміхається він.

– Я вирішила, що ти хотів сказати щось важливе, що не могло почекати до моєї зміни, – з іронією відказую я.

– Ти забула свою книгу в мене, хотів спитати що з нею робити.

– Взагалі-то, містер Джонс, книги призначені для читання, – жартую я та чую його щирий сміх. – Я заберу її, не хвилюйся.

– Я не знаю, що в Хардіні робить мене такою емоційною. Думка, що він використовує мене, засмучує більше, ніж я очікувала. Я зовсім заплуталася у почуттях. Я його ненавиджу, а за хвилину готова розцілувати... Він змушує сміятися і плакати, стогнати і кричати, але насамперед змушує почуватися живою, – виразно виголошує він одну із виділених мною цитат. – Не впевнений, що за два дні я прочитаю її. Ця книга така пошарпана, мама не навчила тебе як поводитися з книгами?

Я читала ці рядки десятки разів, але коли ці самі слова промовляв Адам, моє тіло покрилося мурахами, бо на мить мені здалося, що він читає мої думки.

– Цей уривок... – я запнулась. Навіть не знаю, що маю казати. – В цій книзі багато щирих слів про почуття. Мабуть, тому я часто її перечитую.

– Так відкрито про свої почуття говорять лиш в книгах, еге ж?

– Певно, що так, – зніяковіло погоджуюсь я.

– Зараз з тобою так легко. Якби ти завжди була така справжня, я б тоді не поводив себе як кретин.

Знову він це робить – грає зі мною. Я розумію, що ця «справжність» не більше, ніж алкогольне затуманення розуму. Я просто дала собі трохи свободи від власних правил. Щоб там не було зараз я дуже вразлива, а Джонс підібрався до мене дуже близько.

– Дідько, ти знову мовчиш, – трохи обурено мовить він. – Що ж, ти думаєш, якби-то по скоріше закінчити розмову. Давай я тобі допоможу, – я не зовсім встигаю за ходом його думок, а він продовжує: – Добраніч, Емілія, дякую за цю розмову.

Чому я посміхаюсь цією щасливою посмішкою коли говорю з ним? Я червонію, ніяковію, відчуваю вібрацію його голосу. Невже виною всьому цей клятий алкоголь? Щоб там не було завтра ця розмова нічого не буде значити для нас обох. Я зробила глибокий вдих, щоб зупинити панічний гул в голові і тихо промовила:

– Добраніч, Адаме.