Той самий момент

Глава 12

Я була впевнена, що ми з різних світів. В нас не було нічого спільного, окрім палати, яку я, час від часу, навідувала. Його відвертість пронизала мене наскрізь і наші болі знайшли одне в одному підтримку. Така близькість мені раніше не була знайома, адже в Мета не було ніяких підводних каменів – він був ідеальний ззовні і всередині. А до нього в мене був лише один поцілунок з однокласником на випускному, який видався жахливим. Що мені тепер робити з цим? Якби я була такою байдужою, якою хочу здаватися, я би з легкістю зробила вигляд, що та розмова нічого не варта. Шкода, що я не така.

Я намагалася не думати про Адама і про його чорнильні очі, та це коштувало мені втрати концентрації на робочих моментах. Декілька разів я випустила з рук шприц, штурнула брудний лоток, під час крапельниці. Якщо Лінда це побачила то я б отримала ще порцію дорікань і штрафів. Старий Зонат намагався мене розвеселити, але, вперше, йому це було не під силу. Олівію я навідала під час сну – це врятувало мене від купи питань, а іншим пацієнтам було просто чхати на мої емоції. Під час обідньої перерви я трохи поговорила з подругою та вислухала її обурення на рахунок чудернацьких назв звичних кавових напоїв. Потім я швидко відписала батькам, щоб вони знов не тризвонили через хвилювання. Я намагалась відтягнути якнайдалі візит у сьому палату, але Купер мене взагалі позбавить зарплатні, якщо я буду так рідко заходити до VIP-пацієнтів.

Коли я все ж таки наважилася зайти до нього, Адам сидів на краю ліжка та уважно стежив за футбольним матчем. Щойно двері позаду мене гримнули, він з легким подивом подивився на мене і обережно всміхнувся, наче боявся мене спугнути.

– Треба замінити бинти, – ще трохи хрипло мовлю я.

Він мовчки підвівся на ноги та зробив декілька кроків до мене. Підготувавши все необхідне, я починаю звільняти його тіла від білих ниток. Тільки зараз я помітила, що Адам вищий за мене і легенько дмухає мені у лоба, спостерігаючи за моїми рухами. Чому він мовчить? Ненавиджу тишу між людьми.

– Та дівчина дурепа, – невпевнено починаю я. – Мені шкода, що тобі довелося пройти через це.

– Все що не вбиває, робить сильніше, еге ж? – Оптимістично відказує він. Я не стримую усмішки. – Я боявся, що ти більше не прийдеш.

– Це ж моя робота, я не можу не прийти.

– Якби ти не хотіла, Емілія, то тебе б зараз тут не було, – він ловить мій погляд. – Я встиг тебе трішки пізнати.

– Можеш звати мене Емі, – мовлю я і знімаю останній шар бинту. Прямо під серцем, як і казав Адам, я бачу маленький напис: «До біса зраду, будь вірний собі». – Гарно вийшло.

– Так, непогано,враховуючи, що я навіть не пам'ятаю де і як мені її робили і тим більш я не любив тату.

– А зараз? Може тепер ти будеш з тих хлопців, які забивають все своє тіло різними малюнками, – жартую я.

– Взагалі-то це класний спосіб навічно зберегти спогад про щось. Поки, як бачиш, нічого хорошого зі мною не сталось, окрім знайомства з тобою, – спокійно пояснює він, змушуючи мене зніяковіти.

Навіть після його відвертості я не можу вірити у все, що він каже, але ж він так впевнено сказав це. Він мене точно зведе з розуму.

– Шви незабаром можна знімати. Все заживає добре і швидко, тому обійдемося вже без бинтів. – Незворушно мовлю я і клею антисептичний пластир на шов між ребрами справа. – Ось і все, можеш одягати футболку, якщо вона в тебе є.

Він всміхнувся і виконав моє доручення. Я по відмічала все в документації та мала вже йти, але Джонс зупинив мене:

– Як гадаєш, в нас може щось скластись?

Ну чому йому так подобається ставити мене в скрутне становище?

– Непогані дружні відносини. – Мені нічого не залишалось, як прикинутись, що нічого не зрозуміла.

Він почав нервувати. Я помітила як його він прищурив очі і піджав губи. Він обійшов ліжко і сів на край:

– Я намагаюсь зрозуміти тебе, намагаюсь довести, що я надійний, але тобі цього замало. Якщо я зроблю всі десять кроків тобі назустріч, то ти все одно відступиш, щоб не підпускати мене близько. Ти не довіряєш мені і я не розумію чому. Тобі хочеться бути поруч зі мною, але ти боїшся це визнати, чому? Невже я такий жалюгідний? Невже я вартий твоєї уваги?

Знову я почула цей розпач в його голосі. Це все наче якась дуже реалістична ілюзія. Він мав рацію – я дійсно шукаю зустрічі з ним і знаходжу на кожну виправдання. Це не в моєму стилі відкриватися малознайомому хлопцю, тим більш давати йому надію на щось більше. Адам звик до легкої здобичі, саме це і змушує мене триматися подалі від нього – я не хочу стати його черговою худобою. Довіра виникає поступово і ніхто не в змозі цей процес прискорити. Сівши біля нього на ліжко, я спробувала пояснити:

– Ти змушуєш мене дати тобі гарантії, які я навіть сама собі не можу дати. Якщо хочеш неформального спілкування, я можу дати тобі його у вигляді дружби. Припини говорити про щось більше, не тому що ти бридкий, а тому що ми різні, не дивлячись на наші розбиті серця.

– Твоя взяла, Емі з розбитим серцем, – іронічно відказує він. – Але, навряд чи, я буду хорошим другом.