Стрімер

Розділ 7.

Світлана курила на сходах чорної вісімки. Її пальці тряслись. Я сів біля неї. На вулиці було тепло, але вона тяслась ніби було -20.
- Тих трьох ви спокусили роботою на Марка Рейджа? Спокусили можливістю поспілкуватись з кумиром? Багато ж зараз копіюють інтернет мисливця на чудовиськ. Довго вони пропрацювали?
- Чого тобі треба? Облиш мене, або я покличу охоронця!
- Кого замовив Рейдж? Що це мав бути за монстр, кого вони мали б привести за собою?
- Йди звідси, шмаркач! Вирішив гратись в детектива? Ти кудись йшов, правда?! Ну то йди!
Я піднявся. Глянув на неї згори вниз. Світлана марно намагалась взяти себе в руки.
- Вам з цим жити. Всім людям краще б забратись звідси до ночі. Якщо я правий, сьогодні будуть нові тіла. Яга ще молода і спробувала крові. Весь С2 сьогодні не спатиме. Це ж її замовив Марк Рейдж?
Світлана не відповіла. Проте цього й не було потрібно. Варто добратись додому і я знатиму правду. Світлана все ще курила, коли я облишив її. Нехай розбирається з цим сама. Я міг би приєднатись до тих трьох, варто було мені піти раніше.
Весь шлях до зеленої зони я пройшов швидко. А ось пройти ворота назад було важче, ніж вийти до цього. До мене підлетів дрон, котрому я показав свої документи. Якщо станеться помилка, чи дрон покаже, результат менший ніж: людина на 85%, прийдеться швидко бігти назад. Охорона на сторожових вежах не церемониться...
Все обійшлось і гермоворота відчинилися.
Демонстрантів я почув раніше, ніж побачив. Видно Рейдж вже запостив відео і хвиля обурених не змусила себе довго чекати. Потрібно було вшиватись. Перебіг вулицю, пірнув у лабіринт вузьких вулиць. Між будинками все ще були збудовані загородження, під стінами складені запаси колючого дроту. Хочеш миру — готуйся до війни. Людей тут не було, хіба поодинокі силуети, проте на З1 нікому не було ні до кого діла. Ми живемо на кордоні, єдиний закон тут колишні мисливці та охорона стіни.
З2 Еліосу представляла собою бізнес центр з високими будинками з викупленими першими поверхами під магазини, а вищими під офіси. Мама мріє про квартиру тут, але вони занадто дорогі. Бізнес центр плавно переходив у спальні райони з різними назвами, типу: Затишок, Комфорт, Спокій, всіх назв я не пам'ятав. Якщо там де я жив, вулиці називались квадратами з літерами і числами, починаючи від гермоворот, щоб легше було орієнтуватись оборонцям міста від чудовиськ — ту тут нате вам: вічність, доблесть, незалежність, мужність. Тут життя не припинялось ні на хвилину. В маленьких скверах між хмарочосами бізнес району гуляли люди. На кожному світлофорі натовп поспішаючих людей, але горить червоне тож їм доводиться пропускати таких ж поспішаючих водіїв. Під стінами будинків сиділи поодинокі бідняки, просячи милостиню. Проте рідко хто зупинявся. Люди були зайняті. Всі кудись поспішали. Центральна вулиця другої зеленої зони вивела мене до величної бібліотеки в самому центрі. Тепер це Університет Хельсінга — першого мисливця на чудовиськ. Римські колони, похилий дах, стіни наче заходиш в амфітеатр чи в Колізей. На сходах перед головним входом вже стояв натовп туристів. Університет насправді перенесли далі, залишивши тут лише музей для туристів, та бібліотеку в підвалі. Я ж зайшов з чорного входу для персоналу.
- Сюди не можна! — гаркнув охоронець.
- Я до Євгена Павловича.
Вхід для персоналу металів вузькою змією, то відправляючи мене вниз, то піднімаючи вгору. Божена Теодорівна, дружина Євгена Павловича, поволі своїм оперним голосом оповідала історії про перших мисливців, щоразу зупиняючи натовп туристів перед наступним експонатом. Вона не помітила мене, тож я злився з туристами і пройшовши з ними кілька експонатів, вислизнув і тихо піднявся на другий поверх. Євген Павлович сидів у своєму кабінеті і прокрастинував. Для виду він звісно ж накидав на стіл книжок, газетних вирізок, "все збираючись оцифрувати" всю наявну в бібліотеці інформацію, проте так і не взявшись за це. Колись він викладав окультну символіку, джинологію та інфантознавстао в університеті, проте на старість перебрався директором музею. Де, власне займався нічим.
- Я зайнятий! — професорським тоном гаркнув, не відвертаючи погляд від вікна.
- Я не на довго.
- А, Оресте, давно не заходив. Як справи?
- Добре.
Старий піднявся. Роки не жаліли його. Він набрав зайвої ваги, що сірий піджак ледь защіпався. На голові суцільна сивина, навіть щетина вся в старечому сріблі. В окулярах, судячи з вигляду додалось діоптрій. Я потиснув його зморщену руку.
- Скажи, що ти знову хочеш поступати. Можу навіть знайти тобі роботу прямо тут. Ти ж пам'ятаєш історію, хіба ні? Тобі б переодягнутись, бо виглядаєш наче вештався по сірих зонах...
Моя єхидна посмішка сказала йому все. Один з моїх колишніх викладачів знову спохмурнів. Він повернувся за свій стіл.
- Оресте, ти прийшов в неповні п'ятнадцять років. Якби не прізвище та колишні заслуги твого батька, я й не повірив би, що ти спадковий мисливець. В тебе не було таланту, проте за п'ять років ти увійшов у трійку кращих студентів...
Це правда, в університеті я був відмінником. Не одразу, проте наполеглива праця дала свої плоди. Ще кілька років і в двадцять п'ять я потрапив би на роботу до Василя Грома... На мінімальну зарплатню. А так довго я чекати не міг.
- Я не забув все, чого навчився. Проте мені потрібний письмовий дозвіл в архів. Я таки не все пройшов, а інформація засекречена.
- Так ти полюєш? — зацікавився Євген Павлович. — На кого?
- Мене цікавлять Яги.
Його очі аж на чоло полізли від здивування.
- Оресте, ти краще мене знаєш, що вони живуть на червоних зонах. Тобі туди не можна, якщо не хочеш стати злочинцем...
- Я не збираюсь туди. Яга на С2. Три трупи на С1. Дилетанти, проте не всі вміють полювати.
- Яга на С2? Це точно провокація. Орден повинен прийняти міри. Чому ти не пішов до них? В тебе ж хороші стосунки з Василем Громом, хіба ні?
Те що від ордену залишлась лише тінь, я не став говорити. Мисливці гинули рідко, зате масово звільнялись і йшли на інші роботи: хтось відкривав магазин зброї, інші йшли інмтрукторами в парамілітарні охоронні фірми, деякі ставали тілоохоронцями багатіїв з З3. Вся біда війни — ти забуваєш про неї, якщо не бачиш перед очима. А вона є. Тиха, підступна, гібридна — вона триває...
- Він друг батька, проте з орденом мені не по дорозі.
- Значить сам. Впевнений, що справишся?
- Знатиму після відвідин бібліотечного архіву.