Стрімер

Розділ 92.

Рейдж перестав чинити опір після шостого удару в лице. Я озвірів, волав, бризкав слиною. І бив. Лице Рейджа перетворювалось в суцільну багряну гримасу, а я і не думав зупинятись. Однією рукою схопив його за барки, припідняв, а іншою трощив йому обличчя. Він дивився на мене, але не бачив.

Я не знаю, скільки б ще часу це забрало, і чим би це завершилось, але чиясь рука лягла мені на плече і з силою відкинула геть. Я відлетів, немов ганчірка. Покотився клубком по землі. Гальмував головою до стіни. Почухав потилицю.

- Орест Лютий і Марко Рейдж, — по асфальту зацокали чорні черевики інквізитора. — Яка зустріч! Бачу, ви встигли потоваришувати!

Я поволі піднявся. Ні, до них я не поїду. Не цього разу!

- Не роби дурниць, Оресте, — попередив інквізитор. — Я не варта, затримувати тебе не збираюсь. Але, якщо ти нападеш...
- Він не нападе, Ігнаціусе! — в провулок зайшов помічник мера, Артур Гордий. — Правда, Оресте?

Я знизав плечами. Що вони тут робили? Артур глянув на інквізитора, тоді на Рейджа.

- Живий, — підтвердив Ігнаціус. — Доведеться його підлатати, але жити буде. Орест, ж не хоче людських смертей на своїх руках? Правда, Оресте?

Я не відповів, бо в цей час у провулок забігло ще кілька людей. Наймана муніципальна варта. Чоловіки в зелених формах, з пістолетами, шокерами та кийками прилетіли на допомогу. Проте Артуру варто було лише махнути рукою, і вони пройшли повз, з виглядом, ніби нічого не сталось. Старший патрулю затримався, коротко про щось переговорив з Артуром. Помічник мера поплескав того по плечу і, майже непомітно, поклав кілька купюр в кишеню. Старший підозріло глянув на інквізитора, але Артур впевнено кивнув, мовляв: все в повному порядку.

- Хабарництво на робочому місці? — перепитав інквізитор.
- Борги віддавав, — буркнув Артур. — Дотації від мерії надійшли з запізненням. Ми будемо це обговорювати зараз!? Чи я дарма прийшов?
- Я думав, мера цікавлять пани Прокопенко (спражвнє прізвище Марка Рейджа) та Лютий? Але ми трішки спізнились.

Артур схилився на одне коліно, над Марком. Відкрив тому рот. Тоді очі.
- Йому треба в лікарню, — піднявшись, сказав Артур. — Оресте, ти як?
- Прекрасно, — збрехав йому. — Що ви тут робите?
- Ми збирались припинити це, але запізнились.
- Пан мер будуть лютувати, — інквізитор не ховав презирства. — Непрофесійно, пане Лютий.
- Що ж не припинили?
- Запізнились — холодно відповів Артур. — Добре, що варта вас не запакувала. Рейджу я скажу, коли він прийде до тями, тож поки скажу тобі. Не смійте чіпати одне одного! Ніякого насильства, ніякого рукоприкладства! Або сядете обоє. А перед тим вам проведуть допити інквізитори. Довгі допити, на кілька місяців, не сумнівайся. За сьогоднішній вечір, що він, що ти — заробили собі на десятку суворого режиму кожний. Не хочете згнити у в'язниці, рекомендую дослухатись! Питання?
- Навіщо це меру?
- Запитаєш його, коли ви зустрінетесь. Якщо зустрінетесь.

Я промовчав. Щось було не так. Рейдж, тим часом, поворухнувся. Повернувся вбік, виплюнув кров.

- Тобі варто йти, Оресте, — сказав Артур. — Інквізитор Ігнаціус проведе тебе.
- Ходімо, Оресте, — інквізитор демонстратино показав руки в чорних рукавицях. — Ходімо, я не кусаюсь.

Я ще раз глянув на Рейджа. Прийшли б вони на п'ять хвилин пізніше, і я віправив би його на той світ. Цепеш би не зрадів, але в ту мить мене це не хвилювало.

Ми пішли геть, залишивши Артура з Рейджем.

- Цікавий ти, Оресте, — сказав інквізитор. — І справді, Лютий. Дикий, злий, нестримний. І жорстокий. Прямо, як твій старий, в свої кращі дні. Не хочеш до нас?
- До "вас", це куди?
- В інквізитори, звісно! — з запалом сказав Ігнаціус. — Ми знайдемо застосування твоїй жорстокості.
- Я сам прекрасно знаходжу застосування своїй жорстокості.
- Стрімиш відео з монстрами? Винищуєш упирів і укладаєш хитрі домовленості з вампірами? Так собі перспектива. Не дивуйся, Оресте, я читаю тебе, як книгу.
- І ви спустите мені це на гальмах?
- Оресте, ти потенційна машина для вбивств тієї нечисті з сірих та червоних зон. Спочатку мене цікавив Рейдж, але він тільки вдає, що щось вміє. Вдало вдає, але фальшивки мене не цікавлять.

Я зупинився. Розвернувся до нього лицем.

- Навіщо я вам? З мене поганий шпигун. А інквізиторів забирають з колиски. Хіба не пізно мене вчити?
- Я дещо тобі розповім, — хитро всміхнувся Ігнаціус. — А ти добре подумаєш.
- Я весь увага.
- Ти чув про міфрил?

Я знав, що брехати немає змісту, адже він відчує це. Інквізитор не міг читати думок, але їх шпигунська павутина давала інформацію про всіх жителів Еліосу. Вони знали, де Марко чекатиме мене. Знали, коли. Думаю про зв'язок Василя Грома з міфрилом для них теж не був секретом.

- Всі про нього чули.
- Так от, я служив у них. І ще кілька інкізиторів. Але вони вибрали не той шлях. Пряме протистояння, рано чи пізно, приречене на програш. Я це розумію, як розумію, що війна все ще триває. Просто фронт невидимий для простих людей. Той чоловік, чий суд ти бачив у підвалі мерії — зрадник. І таких багато. Його прибрали, бо в нього скінчився термін використання. Тобі я даю шанс не стати зрадником.

- Ти можеш робити дійсно важливу роботу. Я даю тобі шанс отримати такі можливості про які можна лише мріяти. Коли мисливці не могли справитись з носферату чи берегинями, кликали нас. Немає монстра, з яким не можуть справитись інкізтори. І ти зможеш. Ціна цього — твоя вірність.
- А як щодо Сирін? З нею ви можете справитись? З птахом, чия шкіра міцніша за танкову броню? І не треба заливати, що це міф. Я знаю, що в Еліосі залишилась остання пташка. Десь на третій сірій зоні.
- Звідки інформація?
- Переваги хитрих домовленостей.
- Чому тоді мовчить застава на С3? — запитав сам себе інквізитор.
- Запитайте у них.
- Так і зроблю, — він знову хитро глянув на мене. — Бери все необхідне. Нас з тобою чекає захоплююча подорож.