Стрімер

Розділ 86.

Ще близько години я фотографувався, роздавав автографи і обмінювався кількома фразами з людьми. Валерій не прогадав: вони любили простаків та дурників, оскільки самі були такими. Я ідеально вписувався. Не занадто розумний, щоб бісити. Немає милого личка, щоб викликати образи в свій бік. Не багатий, щоб не викликати заздрощі.

Як сир в маслі.

Валерій знайшов мене, коли я вже завершив з фотографіями. Натовпу з красивих панянок не було. Либонь, це не так працює.

- Завтра знімаємо тебе для реклами! — спокійно повідомив він.

Ми вийшли на вулицю, проте залишились під навісом ресторану, оскільки гриміло і була злива. Вона почалась, ще коли я роздавав автографи фанатам, котрі забудуть про мене, якщо відео на каналі не виходитимуть, хоча б кілька тижнів. Тепер зливі, здавалось, не було ні кінця, ні краю.

- Супер, а хто спонсор?
- Тільки вислухай спочатку, добре?
- Добре.
- Срібло і Сталь.

Згадалась Світлана, рекрутер цієї компанії. Згадались молоді дурники, котрих керівництво відправляло по монстрів для Марка Рейджа. Брудна фірма, хоч на паперах чиста. Стажерів вони офіційно влаштовують тільки, якщо ті вціліли після зустрічі з монстрами. А померлих — звільняли заднім числом.

- Марко Рейдж їм не по кишені?! Чи вони занадто брудні навіть для нього?
- Слухай, Оресте. Це одна реклама всього. Хвалиш їх, забираємо гроші — і допобачення! Все, знати їх не знаємо! Нормально платять, а наше заняття має нарешті почати хоч щось приносити.
- Нікого іншого не було?
- Колись передали костюми, які ми не розрекламували. Пам'ятаєш, ти ще тоді захистив нас з Герою від інфантів? Звісно ж пам'ятаєш. Ну, дронів мені ще дали, для масштабних зйомок. І все, чувак! Тому перестань грати кіна і давай зробимо це!
- Продатись їм?
- Трясця, Оресте! Ти не своє цнотливе гузно їм продаєш, а місце для реклами на каналі! Спочатку ці, потім інші. Всі з чогось починають!
- Рекламувати людей, що посилають стажерів на смерть?! — я взяв у нього цигарку. — Цього ми хотіли?!
- А угода з Цепешом, натовп інфантів це теж те, що ти хотів?! — зірвався Валерій. — Що сталось з Бобром!?
- Загинув!
- Та ну? Негарно, Оресте, приховувати правду! Чи ти думав, я повірю в ваші з Ігорем казки?! Що ви зробили в музеї?
- Пристрелили його, ось що! — прогарчав йому. — Розрядили в нього автомати! Задоволений тепер?!

Валерій випустив цигарку. Такого він не чекав. Ігор Бобер, підривник варгів, іноді виринав у моїй пам'яті. Він не снився мені, та й мук совісті не було ніяких. Але я не забував, хоч згадувати не хотілось зовсім.

- Навіщо? — вражено запитав Валерій.

Я затягнувся. Випустив дим у нічну зливу, котра, здавалось, не хотіла припинятись.

- Він вже був мертвим, коли ми його знайшли. Йому зламали шию. Не знаю, хто. Але Цепеш зумів підняти його з мертвих.
- Як зомбі!?
- Як зомбі. Коли Бобер потягнувся до детонатора, ми зрозуміли — вибору немає. Він би підірвав нас всіх там. Варги нам не повірять. Ніхто не повірить, тож ми збрехали. Тому ми його не виносили. Важко було б приховати дірки від наших куль.
- Чорт! — Валерій запалив нову цигарку. — Я не знав, що почую це. Ти як після цього?
- Та в нормі я! Знаєш, ти правий. Давай зробимо рекламу Срібла і Сталі. Я робив і гірші речі. Прорекламуємо їх, поділимо гроші. Допоки я не передумав.

Далі палили мовчки. І дійсно: де баланс між людяністю та торгівлею цінностями?! Та й якими цінностями я торгую, власне? Винищити кубло упирів, вбити маленьку ягу? Що тепер срібло і сталь для мене? Мисливців вчили не відчувати емпатію. Я поганий мисливець. Я не мав би думати над цим. Машини не думають. Робота машин — тиснути на курок.

Все заради Еліосу.

Проте краще від цього не ставало. Як тільки я зіткнувся з власною честю, вилізли й плями, котрі заплямували її. І виходу з цього немає. Чи є, але я його не шукав? Може не варто шукати? Просто жити з всім цим? Придумувати собі, що це заради людства? Кожний відправлений на той світ монстр дасть прожити людині. Хоча б одній...

Так легше. Справді легше. Проте вірилось в це не дуже. Чи просто я не хотів.

Подзвонив телефон. На дисплеї висвітлилось: Мерея.

- Алло.
- Оресте, — прошепотіла вона. — Ти мені потрібний.
- Чому ти шепочеш? — насторожився я.

Валерій питально вигнув брову. Я махнув рукою, щоб він не заважав. Затис вільне вухо пальцем, щоб шум дощу не відволікав мене.

- Оресте, вони йдуть по мене. Допоможи!
- Стій, хто йде по тебе?
- Пізно, вони скоро будуть тут...
- Мерея, — в телефоні залунали гудки. — Мерея! Трясця!

Вона кинула слухавку.

Глянув на годину. Без п'яти хвилин північ. Треба поспішати, але я не взяв жодної зброї з собою.

- Мерея в біді!

Валерій зняв рюкзак, розкрив його і простягнув мені посріблений тесак, колись подарований Наґу.

- Сподіваюсь, цього вистачить...

До стіни я дістався швидко. Злива не залишила на мені сухого місця. Тесак я заховав під піджак. Ще після інквізитора обіцяв собі не виходити з дому без зброї. Дурень!

Дрон швидко просканував мене. Ворота відчинились і я побіг на сіру зону. Мерея більше не піднімала слухавки. Лишень би не спізнитись...