Стрімер

Розділ 110.

Десь збоку долинув шум. Подав знак Вавилону, мовляв: цей мій. Виставив арбалет перед собою. Впер приклад в плече.

Болотяник не бачив мене, зайнятий поїданням чогось смердючого. Він схилився біля дерева, поїдаючи лежачу плоть руками, голосно чавкаючи. Підкрастись ближче я не міг, сильно дошкуляла нога. Травмував таки вчора ще раз. Прицілився. Спустив тятиву. Тихий дзенькіт спускового механізму, свист.

Вавилон показав великий палець, коли я влучив між лопатки. Болотяника повело вперед, ударило об стовбур дерева і він плавно сповз по ньому. Підходив поволі, готовий у будь-який момент дістати меч. Необережність того разу, ледь не вартувала мені кінцівок. Ліва рука все ще погано слухалась. Звісно, мисливська спадковість дозволяла мені швидше відновлюватись після травм, але у всього є межі. І я свою вже перейшов.

Вавилон знищив ще одного. Точнісінько в скроню. Тіло обм'якло і гупнуло на землю. Валерій сьогодні зніме хороші кадри. Тим часом поставив ногу на шию вбитому мною болотянику. Намацав пальцями деревце арбалетного болта (глибоко заліз) і потягнув на себе. Ось так, обережно! Показав Вавилону цілий арбалетний болт. Він показав великий палець, а в наступну мить вже відправив на той світ нового болотяника. Болт пробив шию навиліт і з глухим стуком застряг в дереві. Обережно перевернув болотяника, щоб побачити, кого він доїдав. Але марно — плоть давно зогнила. Повернув його назад, щоб хоч якось позбавитись смороду.

Так ми і рухались в тіні дерев, нікуди особливо не поспішаючи. Вицілив болотяника, чи потопленика (однаково різниці між ними практично немає), прицілився — відправив нечисть в небуття.

- Ще довго йти до того місця? — шепотом поцікавився Вавилон.

Заперечно похитав головою. Майже прийшли. Ліс закінчився і ми вийшли на коротку трав'яну смужку між двома невеличкими водоймами. Тут я і зустрівся з фалмером вперше. Попросивши Вавилона подумати, я став до неї спиною. Треба нагадатись, куди я тікав...

- Може просто підемо на сморід? — запропонував Вавилон.
- Такий був план, — збрехав йому.
- Тоді ти ведеш.

За тиждень при теплій погоді тіла смерділи так, що сльозились очі. Вавилон дістав з рюкзака дві респіраторні маски. Одягнув одну.

- Ти мій боржник вже двічі, — кинув мені іншу.

Дихати було важко, але терпимо. Фільтри не пропускали сморід в такій кількості, якби я був без маски. Ось і перші тіла, що поволі перетворювались на скелети. Йшли тепер вдвічі обережніше. Борони Боже не побачити живого потопленика серед мертвих.

- Та тут ще та була бійня, Оресте, — прошепотів Вавилон, роздивляючись тіла. — Скількох ти поклав?

Він торкнувся ногою найбільш вцілілого тіла. Жодних ознак життя. Болотяники лежали всюди. Неприродні позиції, з дірками від куль, розірваними черевами ти кінцівками. Я так і не переглянув відео, котре тоді зняв Валерій. Не хотів. Тепер розумів, що дарма.

- Не впевнений, — відповів шепотом. — Набоїв мені тоді не вистачило.
Ми вийшли на галявину, де я прийняв тоді бій. Не було куди відступати. Сморід тепер був такий, що не рятував і респіратор. Очі аж засльозились. Всюди зогнилі тіла. Дерева ще пам'ятали сліди куль.

Поглядом намагався знайти тіло фалмера, але не вдавалось. Кілька живих болотяників бродили поміж своїх мертвих родичів.

- Бери того, що зліва, — прошепотів Вавилон.

Мовчки кивнув. Прицілився. На "три" ми одночасно вистрілили, кожен у свою ціль. Вавилон влучив точно в очне яблуко. Я попав у ключицю. Болотяника похитнуло, але він встояв. Вавилон скоса глянув на мене.

- Я вперше за десять років в руках тримаю арбалет. Дивно, що взагалі кудись попадаю.
- Стрілу витягуватимеш сам, — з цими словами Вавилон в кілька швидких кроків скоротив дистанцію, на ходу розкладаючи меч і точно рубанув вцілілого болотяника в скроню.

Потопленик пройшов ще крок туди, де Вавилона вже не було і впав на землю. На свої роки він рухався занадто швидко. Старість, ніби не мала над ним влади...

- Оресте, збоку! — крикнув у навушнику Валерій.

Задивившись на свого колишнього наставника, я забув дивитись по боках. На мене нісся болотяник. Арбалет я так і не зарядив. Ось його кігті ціляться мені в шию...

Крок убік, меч складається і вилітає в руку. Я знав, що тонко, як у Вавилона не вийде, тому просто вдарив знизу від стегна, закручуючись в оберті. Сталь зайшла серединою леза у тіло того, і з гидким скреготом об кістки вилетіла назовні, пославши в повітря плоть, тельбухи та кров.

- Ну і кадр! — прокоментував Валерій.

Більше живих на галявині не було. Залишалось лише знайти тіло фалмера...

- Господи Ісусе! Ти це бачиш?! — прошепотів у навушник Валерій.

Маленький дрон полетів до одного з дерев на галявині. І я нарешті побачив. Тіло фалмера більше не лежало. І більше не було одним тілом. Час на свіжому повітрі зробив свою роботу, гнили фалмери точно швидше, ніж люди. Проте увагу привернуло не це.

Сам торс прибитий до дерева, по довжині стовбура. Його кінцівки були відрубані та навхрест прибиті до гілок того ж дерева. Голова (теж відрубана) лежала на землі поблизу, на горі зогнилих нутрощів.

- Вдале порівняння, — я не зводив погляд з розчленованого тіла, прибитого навхрест.