Стрімер

Розділ 34.

Ігор прийшов до тями, коли я завершив обробку своїх ран. Ногу при першій нагоді треба буде зашити, але точно не у варгів. Не хотілось би нести з собою відпиляний шматок. Якщо чутки не брешуть, лікарі у них такі собі. Чого варта лише обробка синяку скальпелем... Польова медицина, трясця...
Автомати були поруч, заряджені та зняті з запобіжників. Раптом Цепеш передумає і надішле нам сюрприз у вигляді якогось з своїх посіпак? Детонатор схований в кишені. Ігор стукав себе по голові, клянучи все на чому стоїть світ.
- Ось так ось заліз в мою голову?! Як це можливо?
- В тебе не було імунітету від такого. Тепер є.
- А якщо це повториться? Якщо це повтоиться на вилазці?! Я б так і застрелив своїх?!
Він копнув стіну від люті.
- Перестань істерити, — Я кинув йому автомат. — Все обійшлось. Ми живі, той, хто це зробив утік. Все минулось. Кажу ж, іншого разу не буде. Вітаю з отриманим імунітетом. Головне не перетинайся з берегинями. Від них і в мене немає захисту...
Я не знав, як йому, але загальну картину уявити міг. Його мізки прожарились і дивом не згоріли. Вдруге він не дасть такого зробити. Якщо буде готовим.
І не пустить собі кулю.
Ігор тим часом підійшов до тіла покійного Бобра. Придивився до ран.
- Це ми його так?
Я кивнув. Говорити бажання не було. Порізана Цепешом нога не слухала, довелось допомагати переносити її з місця на місце рукою. Так ніби я йшов на одній нозі, тягнучи за собою важку мертву плоть.
- Він був уже мертвий, коли ми прийшли. Той упир якимось чином підняв його. В нас не було вибору.
- А як ми це пояснимо Арсену?
- Ніяк. Ми не знайшли тіла, але змогли завалити прохід на червону зону. Детонатор то в мене.
- І ми ось так залишимо його тут?
Я закотив очі.
- Ігоре, — терпеливо пояснив йому. — Варги не будуть вагатись ані миті, щоб ми їм не сказали. Нас спочатку звинуватять в його смерті і пристрелять, як собак, а потім розбиратимуться. Ніхто не повірить в це все. А так, він загинув, як герой для варгів. Виконавши бойове завдання.
Я коротко переповів йому вигадану на ходу версію. В ній не було Влада Цепеша і нашого з ним договору. Я знаю, що я не погодився, але і ні я не казав. Для варгів та мисливців це вагома причина не любити мене. Я дав втекти вампіру. Все, що почув Ігор, що один з гангрел хотів загіпнотизувати нас (він по діловому виправив і сказав, що то вже не гангрелли, а вентру, тільки ті можуть керувати свідомістю, ну нехай так, в сортах лайна я не розбирався). Ігор став в ступор, а я продовжив нерівний бій. Підстрелив тварюку і та кинулась тікати, а мені довелось залишитись з Ігорем. Якось так. Головне не забути. Ігор повірив. Або зробив вигляд, що повірив.
Опираючись на його плече ми пішли на вихід. По дорозі, я клацнув детонатором. Спочатку нічого не сталось.
Тоді стіни затряслись. Зі стелі полетіли залишки штукатурки. Музей трясся. Прохід на червону зону мав бути завалений. Але сталось непередбачуване.
- Здається, Бобер перестарався з вибухівкою, —  не то налякано, не то захоплено сказав Ігор.
Спочатку по стінах пішли величезні тріщини. Шматки каменю відлітали від них наче бризки шампанського. Тріщини пішли вище. Що ширшими ставали, то швидше ми з Ігорем неслись до виходу. Позаду з гуркотом впала стеля. Десь збоку вниз провалилась земля і вода з затоплених підхемних поверхів вийшла назовні. Ще кусок стіни впав позаду нас. Єдиний на весь Еліос краєзнавчий музей поступово розвалювався.
Але ми вже були на виході. Ми бігли, забувши про рани та біль. Весь дах провалився вниз. А тоді впали стіни і з підземних поверхів піднялась вода, виносячи мертві тіда упирів. На сонці вони починали шипіти наче сире дерево у вогні.
Валерій чекав перед входом в один з будинків. Гера була позаду зі своєю гвинтівкою. Вони заворожено дивились на імітацію десятибального землетрусу. Потім я нагаркав на них за це. Хоч вже був світанок і ми були поза загрозою, але пильність на С2 втрачати не можна ніколи.
Ігор допомагав мені бігти. Нарешті, побачивши нас, Валерій відклав камеру і підхопив мене з іншого боку. Ми відійшли на безпечну відстань, коли мені вдалось сісти. На небі сонце, жодної хмаринки, навіть вітру немає.
- Де Бобер? — спитала Гера.
Ми з Ігорем переглянулись. Гера все зрозуміла. Я простягнув їй детонатор — все, що залишилось від її друга.
- Ходімо!
Якщо в Гери й були емоції, вона вдало їх приховувала.