Стрімер

Частина 8. Розділ 90.

Еліос палав. Здавалось, вогонь піднімався до неба, роблячи його помаранчево-червоним. З будинків піднімався дим. Хоча, від будинків мало що залишилось. Одні чорні, палаючі руїни.

Навколо тиша. Чути лише, як у вогні тріскає дерево та скло. Все палає. Вся перша зелена зона горить. Я йду по знайомих з дитинства вулицях, і не можу нікого знайти. Іноді, до мене доноситься тихий стогін десь, з під уламків. Але я не йду. Хочу, але не йду. Вовк біжить переді мною. Він мене кудись веде.

Я біжу за ним. Дим заважає мені дихати, вононь все гучніше тріскає. Більше немає жодних звуків і така тиша давить на вуха. Настільки тихо, що з часом віриш, ніби й тиша має своє звучання...

Вовк зник. Я зупинився. Озирнувся. Я більше не знаю, де я. Розвернувся, але я не впізнаю дорогу якою біг, ще мить тому. Глянув на землю. Моя тінь зникла, розчинилась в тіні гігантського птаха...

***

Дзвінок телефону розбудив мене. Я розплющив очі, важко дихаючи. Відчув, як серце шалено калатає. Піднявся. Виявляється я весь спітнів.

- Чувак, скажи, що ти вже вийшов! — дзвонив Валерій.
- Так, — збрехав йому. — Я вже на половині дороги. Скоро буду.

Трясця! Я проспав. Мали робити срібло і сталі рекламу з самого ранку. Ох, треба поквапитись!

- А ти далеко вже?
- На половині дороги.
- Оресте, — Валерій голосно видихнув. — Не свисти. Я в тебе під під'їздом. Збирайся в темпі і виходь.

Звісно, темп я зменшив. Поспішиш — людей насмішиш. Одягнувся, прикріпив меч на зап'ястя. Взяв з собою револьвер. Занадто часто останніми днями я був без зброї. Зайшов в кухню. Тато з мамою кавували. Мама розповідала останні плітки про сусідів, а батько вдавав, наче йому цікаво.

Обмінявся з татом короткими кивками. Поцілував маму в щоку. Схопив зі столу кілька бутербродів і поспішив на вихід.

- До речі, — видала мама. — Ліка дзвонила.

Я зупинився з шматком бутерброду в роті.

- Питала, як ти, бо ти не відписував їй.

Кілька днів тому, я б зрадів. А тепер мені було не до неї. Перед очима все ще сон про палаючий Еліос. У вухах лунали слова Луки. Ніч не принесла полегшення. Я б хотів відволіктись на неї, але...

- Передай їй, що в мене все добре.

Вийшов на вулицю. Обійнялись з Валерієм. Про позавчорашній інцидент я не розповідав. Не хотілось. Його брат загинув на сірих зонах. Валерій не любив монстрів. Тож я не знав, як він відреагує на смерть п'ятьох балахонів через те, що я захистив суккуба.

Аніка, племінниця Мереї написала мені. Дякувала за спасіння. Вона написала, що я не повинен відчувати мук совісті. Проте для мене її слова — пустий звук. З дитинства ми демонізували нелюдей. В них немає нічого, крім бажання та вмінь вбивати нас. Тож ми тепер маємо вбивати їх. Еліос длялюдей, хіба ні?

- Ліка писала, — спробував випередити розпитування Валерія.

Весь час ми мовчки крокували до місця зйомок. Він не питав ні про що. Поки що.

- Почула смачніший шматок, ніж Марко Рейдж? — хмикнув Валерій.
- Ти про що?
- Оресте, я вже наводив порівняння між нею і м'ясом?
- Якби я так м'ясо вибирав, як дівчат — мені б дісталось гниле. Я пам'ятаю. Може вона передумала? Побачила, що я не такий вже й поганий варіант?
- Коли наш канал не мав багато підписників — вона в твій бік і не дивилась. Ти життям ризикував на сірих зонах, поки вона давала Марку!
- Гаразд! — сам не знаю чому, обурився. — Я зрозумів! Триматись від неї подалі. Я цікавлю, лише поки в мене росте кількість підписників, вірно?!
- Вірно, — всміхнувся Валерій. — Хоча відбити її, щоб насолити Рейджу — не така погана ідея. Не дивись так на мене! Помста має перевершувати вчинок, що до неї привів, розумієш?

Я промовчав. Ми поволі підходили до місця зйомок. Валерій обрав сквер на краю другої зеленої. Там гуляло багато людей. Поряд знаходились офісні приміщення. Друга зелена зона була безпечною всюди, проте потрібно було подати все так, ніби без срібла і сталі — це було б недосяжно. Валерій дістав телефон. Мить, і дрони злетіли в повітря. Валерій хотів змонтувати кадри виду мегаполісу згори. А, тим часом, він дістав камеру і направив її на мене.

- Вони дали нам текст, — сказав він. — Але я його викинув. Будемо говорити від серця!
- Срібло і сталь шматки лайна!
- Хороша спроба, — засміявся Валерій. — Але нам не заплатять. Давай по новій. І зроби простіше лице, Оресте, а то нам грошей ніхто не дасть.

Я зареготав. Валерій тим часом стежив з дисплею телефону, як працюють дрони. Врешті ми з Валерієм домовили текст і почали знімати. Задумка реклами була наступна: ми інтегруємо відео, де я іду різними вулицями мегаполісу і розхвалюю охоронну компанію. В кінці Валерій покаже місто зверху, додасть назву компанії великими літерами, а далі почнеться наше відео. Така угода. І так, в кількох наступних відео. Вбудована реклама. Підписники плюватимуться, але нам потрібні гроші. Не шампуні ж мені рекламувати...

Процес зйомок був важким. То, Оресте, ти не так ідеш, то зашвидко говориш, то взагалі ти забув текст. Один короткий ролик зайняв у нас весь день. Врешті Валерій здався і вирішив, що і так зійде.

- Оресте, — серйозно видав він. — Нам потрібно буде попрацювати над твоєю акторською майстерністю. І над дикцією.

Я знизав плечами. Не тим я займався все життя.