Стрімер

Розділ 76.

Центр другої зеленої зони сьогодні не спав. Вся центральна алея, аж до стін офісних приміщень, була битком набита людьми. Звідкись навіть притарабанили бочки і палили в них вогонь.

Заклики не припинялись ні на хвилину. Людей, як не дивно, було багато з обох сторін. Еліос для людей і Еліос для всіх. Муніципальна варта спостерігала з одного краю, готова в будь-який момент втрутитись. Василь Грім з кількома мисливцями — з іншого.

Навіть якби не було бочок з вогнем і ліхтарів, однаково було б світло. Я не дивився, але знав, що соцмережі аж кишать відео, постами та короткими сторіз. Кілька тисяч людей думали, що мають що сказати. А по факту їм нашептали потрібні комусь слова.

Василь Грім стояв опершись спиною до стіни одного з хмарочосів.

- Ти за кого з них, Оресте? — потиснув мені руку.
- А ви?

Він глянув на мисливців. Ті завсміхались. Кілька з них уважно мене вивчали. Деякі кивали, впізнавши в мені того самого блогера.

- А де твій оператор?
- Я прийшов не відео знімати, а поговорити.
- Просиш знову відправити з тобою кудись Ігоря Ліма? В нього нажаль завал на роботі...

Таки посадив його в офісне крісло. Бюрократія його доб'є. Витрясе з нього всі амбіції, все бажання стати хорошим мисливцем. Василь Грім товаришував з моїм батьком, але мене він не любив. Він не любив НЕ мисливців. Для нього я неук і дурник, котрий грається зі смертю.

- А, ну раз так, — я вдавано розвернувся, щоб піти. — передам Євгену Павловичу, що на сіру зону він піде без супроводу.

Спеціально зробив кілька кроків. Я знав, що Василь Грім не спілкується з сім'єю. Знав, що в них повне мовчання. Як і знав, що його стіна байдужості розвалиться, варто лише надавити, куди слід.

- Зупинись! — владно наказав Грім.
- Я не підпорядковуюсь вам, — кинув через плече.

Але кроки сповільнив.

Навіть вночі було видно, що виглядав він похмуріше грозової хмари. Ось-ось, має вдарити блискавка.

- Що мій старий забув на сірій зоні?
- Подзвоніть, запитайте.

Присягаюсь, якби не його довга дружба з батьком, він би розтрощив мою голову об стіну. На його масивній шиї випнулись вени. Лиса голова набула багряного відтінку. Він нахилився до мене і зашепотів так, ніби десь далеко загарчав пітбуль.

- Ти швидко вчишся, Оресте. Занадто швидко. Проте не грайся моїм терпінням!
- Завтра суд джинів. Йому дозволили бути присутнім. Записи для нащадків, так сказати. Але в мене на світанку справи, тож провести його я не встигну. А так Ігор переконається в його безпеці. Сірі зони йому не в новинку.
- А чому я не можу відправити з ним когось іншого? Чому я просто не закрию старого в музеї на тиждень?

Хороше запитання. Але і до цього я був готовим.

- А давно мисливці можуть впливати на свободу пересування людей? Чи всім з присутніх ви довіряєте? Ніхто не хоче вас посунути зі зручного крісла? Ігор точно не хоче. Молодий поки. Але це поки.
- То що ж мені завадить просто нікуди не пустити обох? І ще тебе?

Замість відповіді я кивнув на мітингуючих.

- Якщо я не буду там, то я буду тут. Еліос для людей, хіба не цього ми хочемо?

Василь Грім швидко озирнувся, чи не спостерігає за нами хтось з його людей.

- Я роблю це, бо ти мене ще не підводив, Оресте. Занадто аж ти живучий. Не усміхайся так, шмаркач! Краще моєму старому завтра повернутись назад в свій музей, а тобі додому.
- Дякую, Василю Євгеновичу, — я не зміг не по зловтішатись.

Розвернувся, зібравшись піти, але Василь Грім схопив мене за плече.

Я глянув йому у вічі, чекаючи ще якихось погроз. Але він взяв мою долоню в свою і поклав у неї знак з двома розкладними мечами, навхрест. Я не впізнав, що це за шеврон. У Варгів три стріли, або три меча трикутником. Загальний, орденський, щит і меч. Треба запитати у батька, що це.

- Коли прийде час, — між тим шепотом сказав Грім. — Згадай, хто твій союзник. Справжній союзник. А тепер іди. Можеш сам розбудити Ліма, нехай порадіє. Трясця, Оресте, ти так всіх моїх людей на сіру зону витягнеш...

Я помахав йому рукою, поспішивши зникнути в провулку. Шум від демонстрантів залишився позаду.

Попереду була тиша і темрява.