Стрімер

Розділ 157.

Ігор кривився від болю по через крок. Ми вийшли в коридор. Не хотіли говорити при інших мисливцях.

- Ти другий відвідувач за чотири місяці, — почав він. — Василь Грім приходив. Дякував за службу. Обіцяв, що орден мисливців подбає про мене. Нудно було так, що ледь не заснув. Тому дякую, що прийшов.
- Я б прийшов раніше, але сам розумієш.
- Розумію.
- В тебе багато питань, я собі так гадаю.
- Про Вавилона, Геру та Сирін вже знаю. Маєш час розповісти решту?
- В мене тепер його більш ніж достатньо.
- То як ви мене донесли?

***

Я іноді обертався і спостерігав за Валерієм. Чи не кине він ноші з Ігорем і не побіжить мстити Арсену?
Артур таки виторгував наші життя. Може погрозами та шантажем, може обіцянками. Я не чув. Арсен теж не горів бажанням розповідати.

Мене звільнили першим. Я не став гаяти часу й одразу ж кинувся Валерію навперейми. Оператор ніколи не був бійцем, проте варгу, котрий знімав з нього браслети, дісталось в ніс від потилиці оператора. Ще одному нещасному Валерій зарядив ногою в пах. Він зібрався підхопити мій меч і напасти на Арсена. Старий варг чекав цього. Він наперед змінив револьвер з пустим барабаном на свій дев'ятиміліметровий. Напоготові стояло кілька варгів з автоматами. Валерій не добіг би. Не встиг. Проте його це не хвилювало. Він ось-ось схопив мій меч...

Я копнув його (меч, не Валерія) ногою. Самого оператора я повалив на землю і придавив власною вагою.

- Я вб'ю його! — закричав оператор. — Пусти мене!
- Не вб'єш! — прошипів. — Він лише чекає цього. Потім скаже, що то була необхідна самооборона. І правильно скаже.
- Пусти!
- Ні!
- Ти на чиєму боці?!
- На твоєму!
- Тоді дай мені вбити цього виродка!
- Їх занадто багато!
- Мене це не хвилює!
- Мене хвилює! Нас просто вб'ють! Ігор теж помре!
- Так відійди вбік!
- Ні! В тебе ще буде шанс!
- Він вбив її, Оресте! Вбив!

Промовчав. Валерій знову заплакав. Спробував мене скинути, але я не піддавався. Він борсався, але його ненависть забирала всі сили, заважаючи йому зосередити їх. Я мовчки тримав його.

Арсен з цікавістю спостерігав за нами. Я не мав змоги роздивитись, але думаю, він отримував садистське задоволення від чужого безсилля.

- Її не повернеш, — прошепотів. — Але життя Ігоря зараз залежить від нас. Давай, донесемо його до медиків і повернемось за цим виродком. Я піду з тобою.