Стрімер

Розділ 57.

В зону погрузки вів величезний вантажний ліфт. Масивний, без стін, закладений ящиками схожими на ті, що тягли ми з Ігорем. Поки ми добрались, кілька людей (чи то вампірів) в фартухах загрузили все на платформу і почали спускатись униз під світлом червоних аварійних лампочок. Все приміщення було в тьмяному червноному освітленні. Ми почекали хвилину, а тоді підійшли до краю шахти і глянули вниз...
- Там метрів двадцять вниз! — очманіло видав Ігор.
- Під Еліосом колись була ціла мережа метрополітенів, — я про всяк відійшов, оскільки земля кілька хвилин поволі пливла. — Її закрили, коли звідти полізла вся та нечисть. Видно не всюди завалили. Під С1 діють ще тунелі. Там теж ринок, але безпеку ніхто не гарантуватиме. Туди треба йти, якщо іншого виходу немає.
- Може вони переправляють кров у інші міста? Або торгують з червоною зоною?
- Звідки тоді такі кількості?
- Оресте, в нас 37 хвилин до приходу сюди цілої ватаги упирів. Давай замінуємо тут все до дідька і вшиватись! Візьмемо ці пакети, їх вистачить.
Він підійшов до одного з ящиків, відкрив його прикладом запхав руку всередину і закинув в сумку кілька пакетів з кров'ю. Я зробив те саме. Толку мені від правди, якщо я скоро зіграю в ящик? Сюди можна повернутись пізніше...
Позаду нас почулись кроки. Ми вихопили автомати і націлились одночасно.
- Ну-ну! — Цепеш підняв обидві руки вгору. — Я на допомогу.
В руках у нього два криві ножі. З лез стікали краплі крові. Видно безслідно ми звідси не підемо.
- Я пам'ятаю тебе! — розізлився Ігор. — Ти заліз тоді в мою голову.
- Ігоре, він з нами, — я опустив автомат. Ігор все ще цілився у Влада.
- Орест переконав мене не вбивати тебе, мисливцю. Не роби дурниць.
- Оресте, ти впевнений? — Ігор глянув на мене.
Я ствердно кивнув. Ігор вилаявся і опустив автомат. Цепеш задоволено всміхнувся і опустив руки.
- Як ти добрався так швидко?
- Я знаю дорогу сюди, — ухилився від відповіді вампір. — Правда так тихо пройти я не зміг. Довелось попрацювати. У вас є все необхідне? Добре, значить тепер можна пошуміти. Бачте, я обіцяв батечку скоротити популяцію шабашівців. Тому я б попросив Ігора закласти ті міни, що він притарабанив у шахту ліфту. Через... — він глянув на дисплей телефону. — Тридцять п'ять хвилин звідти повилізають всі урирі, що там є. Ще кілька прийдуть ззовні. Я залишусь тут і приберу тих, котрі зможуть вилізти. Вам доведеться простріляти дорогу на вихід. Та дівчинка варг прикриє вас...
- Нам здалось би знати звідки відправляються ці партії, — встряг я. — Це може бути змова.
- Це і є змова, мисливцю. Я тут, щоб припинити це.
Навушник затріщав. Говорив Валерій.
- Василь Грім і його люди вийшли на С1 і прямують до тунелю. Вони завалять тунель зі свого боку.
- Але упирі десь та й вилізуть.
- Моя сім'я знає де. На червону зону їм дороги немає. Ми виженемо їх на С3 до мисливської застави. Там розберуться.
- Там мінні поля, — згадав розмову варгів.
Цепеш всміхнувся. Він знав. Всі знали.
Ігор ще раз глянув на мене. Знизав плечами. Дістав кілька круглих дисків, сірих з чорним центром. Я бачив такі. Центрований вибух. Я перевірив автомат і пішов до виходу. На вулиці буде жарко.
- Оресте, дія твого спрею завершується. Скоро тебе чутиме кожний вищий.
Я лише пересмикнув затвор, перевіряючи наявність патрону. В голові пролунав голос Валерія: 33 хвилини.
Страху більше не було. Я так чи інакше помру. Відчуття неминучості додавало мені люті. Мисливців вчать не сподіватись. Надія додає страх. Піддайся я, і почну боятись. Страх за власне життя візьме гору. Дістав з кишені ампулу. На сірій етикетці написано: Адреналін 200. Відкрив зубами корок. Базові знання анатомії підказували, що це вкоротить життя і прискорить дію отрути, але я не міг собі дозволити відключитись від однієї з численних хвиль слабості. Відкрив кришку зубами, глянув на тонку голку і з силою загнав собі у стегно. Моє серце битиметься швидше, кров відійде від внутрішніх органів. Але я відчуватиму менше болі. Під стимулятором можна і перелому не відчути. Але вибору не було. Закрив очі, порахував до трьох...
Я йшов по дорозі. Зимовий ліс. Вовк йшов попереду. Я спробував його наздогнати. Не вийшло. Звір віддалявся.
- Я не збираюсь помирати! — крикнув йому вслід.
Вовк ніяк не відреагував на мій крик. Знову заплющив очі...