Стрімер

Розділ 20.

Я знав порядок. Гермоворота відчинились і з них вибігло двоє бійців з автоматами. Одягнені в екзоскелети та однакові шоломи на головах. Новітнє озброєння: автомати з коліматорами, правда вже перемотані цзолентою на мисливський лад. Коли вони вийшли я вже стояв на колінах з піднятими руками. Револьвер та пластикова картка жителя С1 лежали на землі поруч.
- Ще один одержимий? Продався вампірам?
Удар прикладом прилетів прямо в спину. Я встиг лише захистити лице руками від попелу.
- На коліна, сучий ти тельбух! — Закричав один з мисливців. — Дай мені лише привід і повториш долю того чорномазого...
Другий мисливець прокашлявся.
- Я теж чорний, мені можна, — виправдався перший мисливець.
Підлетів сканувальний дрон. Ще один. Я тим часом піднявся на коліна. Мисливець, що втулив мене прикладом став переді мною і приклав дуло автомату мені до чола.
- Лишень рипнись...
- Я не чиню, спротиву.
- Ще б ти чинив...
Дрон сканував довше. Все через шар попелу, що тепер вкрив мене ще одною шкірою.
- Орест Лютий? — Інший мисливець перевіряв мої документи. — Спадковий мисливець?
- Він самий.
- Бачив відео з потопцем та ягою.
Мисливець, котрий тримав мене на прицілі, питально глянув на напарника.
- Він блогер, — пояснив товариш. — Бігає тут, відстрілює нечисть.
- А до нас не хоче. Служба мисливська не подобається?
Я промовчав. Таких як я, мисливці кликали фрілансерами. Люди, що самі зачищають монстрів без будь-яких найманських організацій. Мало дисципліни, дилетанство, непрофесіоналізм — середня тривалість на сірих зонах не більше двох днів. В мисливців додавалось головного болю через таких як я. Хоча я себе до тих неуків не відносив. В мене з шести років почалась підготовка: спочатку батько, потім університет Хельсінга (який я не завершив, але то лишні деталі).
- Може він шукає Міфрил? — гигикнув один з мисливців. — Віриш в казки, Оресте?
Дрон завершив сканування.
- Він чистий, — сказав один мисливець іншому.
- А може продався упирам? Ми ризикуємо...
- Він спадковий мисливець.
- А я ні! Але я на стіні стою, а він відлинює від обов'язків. Давай по тихому пристрелимо його, скажемо, що теж одержимий!
- Мисливці, як він, не піддаються одержимості. Їм не треба психологісного захисту. Ніхто не повірить, але довго прийдеться пояснювати все перед його старим. Він ще живий?
- Без ноги, але живий.
Мисливець, котрий пропонував пристрелити мене, грубо схопив мене за плече і підняв. Через шолом я не бачив лиця, але знав, що він дивиться мені просто у вічі.
- Ти маєш бути серед нас, а не тут. Зрадив своїх.
- Я знаю, де мені бути. Розберусь без вас!
Мисливець замахнувся кулаком, але товариш того стримав.
- Він чистий! — Гаркнув той. — Залиш його!
Той щось буркнув і поплівся до воріт.
- Дякую.
- Колись прийде день, коли миру більше не стане, — сказав мисливець. — Згадай, ким ти є до того часу.
На виході мене вже чекав інквізитор. Вже немолодий, худорлявий чоловік з зачесаним на бік волоссям в чорному плащі та в чорних рукавицях. Ще б короткі вусики під носом і вилитий Гітлер на пенсії. Мисливці передали йому мої речі і документи, мій револьвер та власне мене. Його неприродньо голубі очі просверлили мене з ніг до голови. Я обернувся на мисливців, але ті лише розвели руками. Мовляв: такий порядок, мусили повідомити.
- Чому брудний? — тоном, що не терпить заперечень поцікавився він.
- Так... Впав, — збрехали мисливці.
- Це правда? — Він знову вп'яв у мене погляд.
Коротко кивнув. Я й так втратив багато часу через ці перевірки. Він ознайомився з моїми документами. Дістав телефон, щось написав там, тоді кілька секунд уважно читав щось з дисплею.
- Чому не завершив навчання?
- Не склалось.
- Що робив на сірих зонах?
- Шукав міфрил.
Інквізитор всміхнувся лише одним кутиком губ. Стягнув рукавицю.
Люди на вулиці поспішали переходити інший бік вулиці. Інквізиторів боялись по обидва боки кордону. Могутніших людей важко було уявити. Вони жили на третій зеленій зоні та відповідали за контр-розвідку. Жодний монстр не перебрався сюди непоміченим і в тому була їхня заслуга. Ніхто достеменно не знав, що вони вміють. І ніхто майже ніколи їх не бачив. Зате вони бачили все. Невидима рука демократичного суспільства. Старечу руку він поклав мені на чоло.
- Не хочеш по хорошому...
Я закричав. В мозок немов вп'ялись голки і били мене елктрострумом. Здавалось, голова зараз загориться. Перед очима на мить потемніло. Я осліп. Ноги підігнулись і я впав на одне коліно. Перед очима проносилось все життя. Всі мої секрети, всі думки.
- Не протився і не буде так боляче!
Голос лунав далеко і в той ж час звідусюди. Біль продовжувався. Я хотів забрати його руку, але не зміг навіть порухати пальцями.
Біль ставала нестерпна. А тоді все скінчилось.
- Він не зрадник. Нічого з того, що він зробив не вважається злочином на зелених зонах! — Об'явив інквізитор.
Мисливці, бліді, як смерть (навіть той чорний), полегшено видихнули і поспіхом зникли за воротами. Інквізитор схилився до мене.
- Лютий Орест Вікторович, — сказав, смакуючи це ім'я. — Цікаво, сим ти зацікавив Влада Цепеша? Але ти й сам не знаєш. Ти зайнятий пустими амбіціями та чужою тобі жагою популярності. Невиправданий ризик, але вчити тебе не моя робота. Краще тобі не давати привід нам бачитись знову. Ти зрозумів?
Замість відповіді я виблював йому на чоботи. Він відійшов на крок, не приховуючи гидливості та зневаги до мене. Я зайшовся сильним спазматичним кашлем, як тільки мій шлунок став пустим.
- Будемо вважати, що ти мене зрозумів.