Стрімер

Розділ 115.

Жителів другої зеленої заганяли геть з вулиць. Охорона іноді ввічливо, іноді палицями, відганяла людей в сховища.

Ми ж з Валерієм чимдуж кинулись до стіни. Десь там були наші батьки. І хоч я розумів, що вони знають, що робити, мені було неспокійно. Ми завернули за ріг, пірнувши між будинками. Встигли уникнути закриття території. Найгірше довелось демонстрантам з обох сторін. Пізніше виявилось, що до них застосували водомети. Але нас з Валерієм вже не було.

- Я не можу ні до кого додзвонитись! — крикнув Валерій, біжучи позаду.

Мережа перевантажена. Або відключена, щоб не заважати комунікації мисливців та охоронних компаній. Сирена повинна була повідомити про небезпеку, а замість цього викликала паніку.

Ми бігли, розштовхуючи натовп людей, котрі так само бігли нам на зустріч. Вони бігли геть від стіни. Провулки між хмарочосами поволі ставали непрохідним людським болотом з криками, збитими подихами, лайкою і плачем.

Але ми не зупинялись. Валерій тримався позаду, поки я розштовхував людей, намагаючись якомога швидше дістатись додому. Спочатку, я не розумів, що було не так. Люди намагались заховатись, не знаючи, що насправді сталось. І утворилась паніка.

Ми з Валерієм протискались між людьми, активно розштовхуючи їх руками. Хтось зарядив мені в брову. На ногу наступило вже з десяток підошов. Кілька разів я зашпортався. Довелось знову повернути в ще один провулок. Тут людей було менше. Валерій ледь встигав за мною.

Він дістав телефон, підкинув дрона вгору.

- Зараз, він розвідає дорогу! — прокричав оператор, марно намагаючись перекричати звук сирени. — Нам туди!

Так ми й петляли провулками, де майже не було людей.

На З1 люди поводилися організовано. Тут не було ні паніки, ні незрозумілою біготні. Старші люди звикли, молодші готові з дитинства. По вулицях розкладали мішки з піском, поверх них тягнули колючі сітки. Попри нас з Валерієм проходили люди зі зброєю, хто яку мав. З деякими я вітався, сусіди як-не-як. На дорогах мисливці відкривали ящики з набоями. Чоловіки, жінки, організовано ставали в чергу. Діти носили пісок і відра з водою. Найменшеньких, звісно ж, заховали.

Я ніби в інший світ потрапив. Паніка другої зеленої залишилась за кілька будинків від місця, куди я пробивався. Тут була злагоджена оборона. Жителі першої зеленої відступили на середину території. Вони знали, що їхнє завдання: зав'язати бій на вулицях, якщо не встоїть стіна. Я знав устав: до кожної групи людей, приставлений мисливець, для командування. Тут не було страху. Поки ми рухались далі, до стіни, між численних наказів, команд, я також чув радісні викрики: нарешті повоюємо, та анекдоти про чудовиськ. Хвилювання передалось і мені.