Стрімер

Розділ 140.

Створіння навпроти нас виглядало загрозливо. Худе людське тіло, довгі руки в дивних чорних символах. Але вразило те, що його ребра та грудина не ховались під шкірою, а навпаки — були назовні. На голові була біла маска, котра нагадувала телячий череп. Кощій трішки горбився, та його спокійним рухам це не заважало. Нас розділяло близько двадцяти метрів вузького коридору. Обріз не міг гарантувати точність на таку відстань. Рука потягнулась до револьвера...

- Можеш вцілити йому в голову? — пошепки запитав Вавилона.
- Можу спробувати. Але краще просто приєднатись до інквізитора та юних падаванів.

Кощій схопився худими руками за нижні ребра. Хрускіт донісся й до нас, але я був вражений, з якою легкістю він їх вирвав. Перехопив їх наче ножі — лезами донизу. До нас донісся чавкаючий звук. То на місці вирваних ребер виростали нові.

Кощії були ще однією рідкісною дивинкою навіть серед чудовиськ. Іноді їх кликали магами кісток. Вони могли змушувати свої кістки набирати будь-якої форми. І могли регенерувати. Я розумів, чому Вавилон не поспішав стріляти. Кобиляча маска на обличчі могла з легкістю стримати кулю. Батьків меч міг прорубати його, але впритул без крайньої потреби підходити не хотілось. Багато було причин, але основна — кощії не ходять по одинці.

Він засвистів. Тонко й пронизливо, але здібностей банші в нього не було.

Вавилон обернувся. Штовхнув мене в плече. Я повернув голову і застиг.

До нас рухались мисливці. Майже вся колишня охорона застави. Плелись поволі, ледь пересуваючи ноги. Я колись бачив подібне. Тоді це був підривник варгів, Бобер. Ледь живий, він служив маріонеткою в Цепеша. А ці були мертві. Місцями погризені, зі слідами гниття, пустими очима, вони рухались до нас. Але все ще мисливці.

В університеті нас переконували, що коли таке трапиться — на проявляти милосердя. Це вже не ті, кого ми знали. В універі...

Правда була такою: сірі шеврони, пусті погляди, але вони йшли до нас. Останні захисники застави. Ні! Не варто бачити в них людей... Але вони все ще ними були.

- Вбивця! — грубим, металевим голосом заговорив кощій. — Прийшов сам до мене.

- Це він до мене чи до тебе? — запитав Вавилона.
- Думаю, до тебе, Оресте.

Я знову глянув на кощія. Він поволі крокував до нас. Руки з кістяними ножами опущені вниз. Раптом до мене дійшло...