Стрімер

Розділ 134.

В тунелі було пусто. Ні слизу, ні холоду. Я стояв у ньому один. Хоч і було темно, але ця темрява була якась темно-блакитна. Чорний великий вовк плавно наближався до мене.

Хода повільна, впевнена. За кілька кроків він зупинився. Я стояв непорушно, не в змозі видати ні звуку. Вовк повернувся до мене спиною і пішов геть. Я без слів зрозумів. Потрібно було йти за ним. Йти стало легко. За плечима не було рюкзаку. Не було меча. В кишенях не було жодного набою. На руках не було подряпин. Я йшов, наче тільки що не було бою.

Наче я не впав у нерівній боротьбі. Страху не було. Дивне відчуття спокою виникло з появою в тунелі чорного вовка. Він вселяв впевненість. Показував дорогу...

Постріл...

Ехо долинуло звідусіль. Вовк зупинився. Принюхався. Я теж зупинився. Він обернувся, і коротку мить уважно спостерігав за мною. А тоді кинувся геть. Я хотів побігти за ним, але зрозумів: не встигну.

- Оресте?! — знову голос ехом рознісся по тунелю. — Чувак, отямся!

Вовк зник у тунелі. Не сьогодні.

Розплющив очі. Валерій тряс лежачого мене за барки. По щоках текли сльози. Весь брудний, в пилюці та слизі, у тріснутих окулярах, він намагався витрясти з мене душу.

- О, кліпаєш! Чудово! Ось так, зараз прикладу щоб зупинити кров з носа! Дихай! Дихай! Ні, ні! Не засинай!

Я повернув голову набік. Труп банші лежав поруч. Але лисої голови на плечах не було. Тільки залишки нижньої щелепи з уламками зубів.

- Хто це зробив? — сівшим голосом запитав у нього.
- Я зробив! Ти живий!
- Як бачиш, живий. І барабанні перетинки цілі. Тільки очі болять.
- Вона тобі в лице кричала, і ти втратив свідомість! —

Валерій шмигнув носом і витер сльози з очей. — Ти йти можеш?

- Якщо допоможеш піднятись...

Йти міг. Правда, перед тим мене добряче знудило. Проте пересувався я на своїх двох. Вавилон так і не прийшов до тями. Позбиравши розкидану зброю, ми схопили його попід руки й понесли. Добре, що тунель йшов прямо. Йти було важко, непритомний Вавилон серйозно нам сповільнював.

Але ми не зупинялись. Банші рідко мешкали групами. І взагалі, зустріти банші — вже само по собі велика рідкість. Та не з нашим щастям...