Стрімер

Розділ 74.

- Я не розумію, що сталось, — переповів Валерію нещодавні події. — Ні, тобто я розумію, що вона зла, бо я поцілував її і зламав Марку ніс. Але те, що вона мені наговорила, ніяк не в'яжеться.
- Оресте, — сонно пробурмотів Валерій. — Якби ти так м'ясо вибирав, як дівчат, ти б найгниліше вибрав.
- Що?!
- Її не парить ніс Рейджа. Хоч дірку від кулі в ньому зроби. Вона хоче заміж. Хоче за багатого і популярного. Не її вина, що в наш час люди — раби соц мереж. Вона продукт інтернетного впливу на мозок. Пуста всередині, з пустими цінностями.
- А ми з тобою не такий самий продукт?
- Ні, Оресте. Ми продавці цієї пустоти.
- Так що мені з нею робити?
- З ким?
- З Лікою!
- Повір, ти зробив найкраще, що тільки міг.
- Звучить не дуже переконливо...

Зв'язок обірвався. Глянув на дисплей телефону. Заряд майже повний, але не було сигналу. Значить буде розгін демонстрантів. Варто поквапитись.

Настрою домовлятись з охоронцем не було. Я грубо відпихнув його плечем і пройшов через чорний вхід. Він завжди був відчинений, щоб могти винести цінні документи на випадок пожежі.

- Сюди неможна! — охоронець кинувся за мною.

Рука потяглась до револьвера...

- Вітя, це до мене! — Єген Павлович зустрів мене біля головної зали.
- А що ж не сказав? — охоронець не зводив з мене недовірливого погляду.
- А ти б повірив? — всміхнувся професор.

Охоронець почухав сиву голову і знизав плечами. І дійсно, робота в нього така — не вірити.

Євген Павлович взяв мене під руку і повів по сходах вниз.

- Ти ж знову кудись сюди зібравася, — сказав він.
- Я думав все буде, як завжди. До вас в кабінет, пропозиція роботи, відмовляння, а потім аж я дізнаюсь, де мені і що шукати.
- Неприйняття, агресія, торг, прийняття, примирення, — усміхнувся Євген Павлович. — Я занадто старий для такого.

Ми спустились на кілька поверхів униз. Зайшли в вузький коридор, де, замість стін, були полиці з архівами і книжками. Здавалось, вони тягнулись до самої стелі. Ми повернули вбік, тоді ще раз. Лабіринт був безкінечним.

- Тут зібране все, що не виставлене нагорі, Оресте.

Євген Павлович відповів на запитання, котре я планував задати. Він почав щось підраховувати. Тикав вказівним пальцем по рядах.

- Прийшли, Оресте.

Він зупинився, дістав одну з книжок. Витер з неї пил і простягнув мені. Я посвітив дисплеєм телефону коричневу обкладинку.

- Судовий процес джинів. Частина перша. Звідки ви знаєте?!
- Відкрий книжку.

Я здивовано глянув на професора. Він кивнув на обкладинку. Я відкрив її...

- Але вона пуста! — Я присвітив телефоном уважніше. Може то шрифт такий, або якісь невидимі чорнила...
- Так, Оресте, — відповів Павлович. — Вона пуста. Суду джинів ще не було, відколи стався розлом. Але завтра ми це виправимо.
- Ми?
- Ти і я, Оресте! Ми станемо першими людьми, котрі будуть присутні на такому. Це ж чудесно. Ти — в якості свідка. А я буду все записувати. Завтра сторінки цієї книги наповняться. І не починай сперечатись. Неприйняття, агресія, торг, примирення — пам'ятаєш?

Як ж буде лютувати його син, Василь Грім. Кричатиме: що, старий зовсім здурів?! Але зробити нічого не зможе. Як я колись, після інциденту з варгами. Тепер він відчує власне безсилля. Я вже уявляв, як він спалює пачку цигарок, одна за одною, нервуючись. Це війна, Василю Євгеновичу, а на війні...

- Гаразд, — легко погодився я. — Почнемо з примирення.

Решту ночі ми курили в його кабінеті, обговорюючи деталі. Його вік треба було враховувати. Ще варто було розібрати, як вести себе на суді. Євген Павлович цитував істориків та філософів, влучно пригадуючи певні моменти війни. Але ближче до суті ми не прийшли.

- Судовий процес унікальне явище, Оресте, — професор викинув недопалок в чашку. — Джини дуже дружній народ. Дружніше, ніж євреї чи цигани. Вони розчинились серед цієї катавасії. Але сім'я для них це все. Здавалось, ну не послухався, той що?! Але не для джинів. Для них слово це святе. Вони не можуть спустити це на гальмах.
- І що може статись?
- Для цього я і йду з тобою. Людство лише чуло про такі суди, Оресте. Рахуй, що завтра ми будемо свідками унікального явища в нашій історії.
- Так собі радість, Євгене Павловичу.

Професор промовчав. Він простягнув мені ще одну цигарку, проте я відмовився.

- Вам треба поспати. Завтра буде довгий день.

Піднявся з-за столу. Направився до дверей.

- Оресте, — гукнув мене професор. — Моєму сину непотрібно про це знати.
- Звісно ж ні.

Зачинив за собою двері, залишивши професора на самоті.