Стрімер

Розділ 55.

Гера віддзвонилась. Сухим без емоційним голосом повідомила, що вона вже на місці і прикриватиме нас зі східного боку. Ще вона запитала, звідки в мене координати шабашівської "ферми", проте здавати Ілая Третього в плани не входило. Ігор чекатиме між територією Шабашу та варгів. Коли я нарешті вийшов на вулицю, по небу пролетів дрон. Маленький чорний квадрат безшумно плив по небу, достатньо високо, щоб не привертати увагу того, хто не подивиться в небо. Дрони не були рідкістю. Їм заборонялось наближатись до мурів червоної та зеленої зон. Але в них, та по сірій зоні — будь ласка.
Подзвонив Валерій.
- Ти навіть з такої висоти виглядаєш так собі. Точно дійдеш?
- Я справлюсь.
- Ну дивись. Ігор передасть тобі навушники, щоб я міг вас координувати.
- В нас невелика зміна в плані...
- Я в курсі, — перебив Валерій. — Цепеш повідомив, коли в тебе був жар. Мені більше подобається. Менше ризиків і менше жертв. Ігор з Герою теж за.
Мій талант стратега щойно розтоптали. Я швидко перейшов вулицю, намагаючись уникати прямих зустрічей з інфантами. Плутонці днем зайняті. Лише на дахах, лунали кроки, іноді змушуючи мене глянути в гору, чи не провалиться під кимось з охоронців стеля. Одна хороша буря і всі ці збудовані на шмарклях будинки порозлітаються, як папір. Поволі вийшов на пустир між С2 та С1. Дорога довша, проте так я з більшою імовірністю дійду без пригод. Між старими складами, що оточували другу сіру зону, пусто. Не рибний день, подумалось, коли глянув на іржаву вивіску на одному зі складів: Золота Рибка. Ох, не рибний день...
- Звідки в тебе дрони?
- Спонсори, брате. Як би Марк Рейдж не паплюжив твою репутацію, а підтримка поволі росте. Повернешся на зелену зону, ох заживемо. Головне повернись.
- Докладу всіх зусиль.
Сказати було легко, проте найважче було попереду.
План Цепеша був простим і в той ж час складним у виконанні. Склад шабашівці мали поза своєю територією, щоб той не постраждав від нападу варгів. Відповідно нам не доведеться битись з всією бандою, лише з кількома охоронцями. На заході сонця люди здають зміну вампірам і приходять на світанку. Ми скористаємось цим. Звісно Влад думав, щоб прийти на світанку замість тих людей, проте від людських смертей я відмовився. Відправитись у в'язницю по прибуттю на зелену зону я не хотів. Як і стріляти в людей, на чиєму боці вони б не були. Тож ми скористаємось перезмінкою і проникнемо всередину. Цепеш казав, тим людям заборонено повертатись після заходу сонця, щоб не провокувати молодих кровопивць. Тож йдуть вони теж раніше. В нас дві години і сім хвилин, доки вампіри повністю не заступлять на зміну. Не встигнемо забратись, і доведеться воювати з усіма Шабашівцями. По території Лос Камарадос я йшов вже спокійно. Місцеві не стануть мене чіпати. Поздоровався з Гектором біля одного з будинків і пішов далі.
Територію варгів довелось обігнути стороною. На щастя тепер я точно знав дорогу. Між територіями банд (як виявилось) існували так звані: нейтральні вулиці. Тобто одна половина могла надежати плутонцям, інша — камарадосам. Залишалось йти лише по дорозі.
- Оресте, дивлюсь не тебе і знову хочеться у відпустку, — Ігор обійняв мене. — Чоловіче, ти точно не хочеш почекати, доки я все зроблю?
- І дати вам з Цепешом повбивати одне одного?
Я був радий (як не дивно) бачити Ігоря. Хоч попередній раз і вийшов боком, але зла я не тримав. Більше людей, котрі готові були ризикнути життям я щось не побачив.
- Той вампір з музею? Він ж блогер, хіба ні?
- Той самий.
- Дідько! Передаси йому, що спробує він залізти в мою голову ще раз і я йому ікла повириваю.
- Він не зможе. Двічі такий фокус не проходить. Ти все взяв?
Ігор кивнув і повів мене в старий будинок. Ми піднялись на другий поверх. Обережно переступили розтяжку, щоб якийсь злодій не поцупив нічого. Ігор підійшов до чорної сумки, що лежала на підлозі.
- Василь Грім передавав привіт і вибачення. — кинув мені автомат.
АК звіробій з експансивними кулями. З такими хоч на носферату ходи. Не найновіша зброя, проте мисливці на вилазках любили саме її. Легкий, компактний, хочеш стріляй, хочеш — цвяхи забивай, як казали в університеті. Ігор розкладав набої та гранати, коментуючи кожну річ, покладену на землю. Тим часом я пройшовся по кімнаті. Будинок був з бетонного першого поверху та наспіх збужованого дерев'яного другого. Дошки місцями з зазубринами, підлоги деінде не було зовсім. Старі меблі вже покриті порохом з цвиллю. Поволі провів пальцями по ширшавій дерев'яній стіні. Хтось колись тут жив. Звісно, все більш менш цінне давно розтягли мародери, тож більше я нічого не дізнався б. Проте я ніяк не сіг уявити, що, скажімо, батько захоче покинути нашу домівку. Він би до останнього бився. А ці не бились. Вони тікали і може навіть заховались за мурами зеленої зони. Хоча вірилось слабо. Вся друга сіра зона була в старих будинках. І в усіх колись жили люди. А тепер там лише порозта цвиль.
- Не забудь жилет, Оресте, — врешті сказав Ігор. — Ну, ти готовий?