Стрімер

Розділ 67.

- Він нас чує?
- Думаю так. Пульс в нормі. В нього дуже багато травм. Дивно, що ходити може...
- Ваша робота, інквізиторе?
- Ні, потрапив до нас вже таким.
Я розплющив очі. Біла стеля шпиталю. Але що я тут роблю? Підняв голову, оглянувся довкола.
Майже всі ліжка пусті. Переді мною стоять двоє людей. Старий знайомий інквізитор, увесь в чорному, тримаючи руки за спиною. Інший був високим, чорноволосим (з лисиною) сорокарічним чоловіком у сірому костюмі трійці з білим халатом, накинутим на плечі. Я не знав його, але мене не покидала думка, що я його колись бачив.
- Виспався, Оресте? — люб'язно всміхнувся чоловік.
- Де я?
- У шпиталі. Ти намагався накинутись на слідчого під час допитів.
- Я не пам'ятаю цього!
- Ще б ти хоч щось пам'ятав, — коротко реготнув інквізитор. — Дивно, що голова твоя не луснула...
Чоловік в костюмі глянув на інквізитора з осудом і той одразу ж замовк.
- Оресте, ідея нападу на допитуючого інквізитора була не найкращою. Але з взятих свідчень стало очевидно, що ти не терорист. Тому я мушу запитати: як ти себе почуваєш? Скільки саме ти не пам'ятаєш?
Так ось, що сталось. Спроба нападу виявилась невдалою і в мою голову знову залізли.
- Скільки днів я тут?
- Чотири. Два в шпиталі і два в...
Інквізитор замовк. Чоловік в сірому продовжив.
- Мене звуть Артур Гордий. Я замісник нашого мера з питань комунікації. Прийшов забрати тебе звідси. Але якщо ти погано почуваєшся...
Мені неможна залишатись тут! Інквізитори не відпустять мене просто так.
- Я в повному порядку. Готовий покинути це місце, хоч вже.
Інквізитор не приховував свого невдоволення. Зате пан Гордий задоволено усміхнувся
- Одягайся, Оресте, нам варто дещо обговорити.
Хвилин за п'ять я покинув шпиталь і вийшов на вулицю. Загорнувся в куртку, ховаючись від щільного вітру. вдалечині були будинки другої зеленої зони. Я оглянувся, але не зміг точно сказати де я.
Перед дверима шпиталю стояла чорна машина. Такими користуються лише високопосадовці. На капот сперся Валерій. Він викинув цигарку і підійшов до мене. Обійнялися.
- Тебе самого не можна залишити, як ти вже знову потрапляєш в неприємності.
Я усміхнувся. Це було би смішно, якби не було сумно.
- Що ти тут робиш?
Замість відповіді він кивнув у бік Артура. Той вийшов слідом і показав рукою на задні дверцята.
- Гайда, проїдемося, джентльмени!
Ми не заперечували. Якщо проїхатись з ним плата за звільнення, то я лише за.
Сіли в машину. Валерій дістав камеру і незважаючи ра всі мої протести почав знімати.
Всередині просторий коричневий шкіряний салон. Автомобіль плавно рушив. Я глянув на Валерія, проте він лише знизав плечима і направив на мене камеру.
- На каналі давно не було нових відео. Артуре, ви не проти?
- На здоров'я! Не одними монстрами контент робиться...
Куди ми їдемо? Спробував в глядатись у вікна, але краєвиди були мені незнайомими. Тут не було низьких будинків першої зеленої зони, з'єднаних вузькими зміїно-подібними стежками. Високі хмарочоси другої зеленої зони залишились позаду. Попереду лише дорога, а навколо гори. Красиві зелені пейзажі з снігом на вершині. Немов ми потрапили в іншу країну. Так куди ми їдемо?
Машина зупинилась. Я не одразу помітив, що з землі виросли чорні масивні ворота. Кілька кулеметних гнізд по боках. Але навіщо? Ми ж на території людей. Чи вже ні?
До нас підійшов охоронець в чорній формі і з автоматом за плечима. Артур дістав документи, кивнув на нас, мовляв ми з ним. Охоронець розуміючи кивнув, махнув рукою і ворота перед нами відчинилися. Машина продовжила шлях по дорозі серед гірських масивів.
- Куди ми їдемо?! — голосно запитав у Артура.
- На екскурсію, панове! — крикнув не відриваючись від дороги. — Час вам побачити те, що мало в кого виходить.
Він вдавив газ і авто прискорилось. Гори по обидва боки закінчились і перед нами відкрилось невеличке село в горах. Однакові білі двоповерхові будинки, чисті, доглянуті. А посередині висока біла будівля, котра здалеку нагадала університет Ван Хельсінга. Білі колони, похилий дах. На найвищій точці майорів прапор Еліосу: горизонтальні червона та чорна лінії.
- Це ж ратуша?! — отетерів Валерій. — Це ж вона, правда?
- Правда, — підтвердив Артур. — Вітаю вас на третій зеленій зоні, панове.