Стрімер

Розділ 88.

Лука поволі наближався до нас. За ним йшов охоронець, тримаючи над Лукою чорну парасолю, щоб хазяїн, бува, не промок до нитки. Лука чемно постукав в двері, увійшов. Його охоронець залишився назовні.

- Оресте?! — отетерів він, побачивши мене. — От не чекав! Твоя робота?
- Ні, — збрехав йому. — Я просто мимо проходив.

Лука виглянув через вікно на вулицю. Небо пронизала блискавка. Загриміло. Злива грозилась перерости в град.

- Припускаю, ти прогулювався ввечері? На сірій зоні, ще й під зливою... Подобається дощ?
- Обожнюю дощ. В ньому можна ховати свої сльози.

Лука всміхнувся кутиком губ. Мерея пирснула від сміху. Про всяк, перед приходом Луки, я позабирав зброю з трупів. Розкладні мечі мали лише мисливці. На кожному був серійний номер. Мій дістався в спадок від батька. Що ці мечі робили в сектантів — я навіть не хотів припускати. В мене тепер було багато питань до Василя Грома. Питання, котрі я, швидше за все, не задам.

Звідки в них мечі, пане Василю Грім? А звідки ти їх взяв? Зняв з трупів? Там за дверима інквізитори матимуть кілька запитань. Патова ситуація виходить.

Сьогодні ввечері вийшов випуск Тарас Бринника, де я герой, захисник. А люди плескали в долоні. Чи будуть вони плескали, коли дізнаються, що я зробив? Я так не думаю.

Дивно, проте факт різні не хвилював мене з точки зору сумління. Я не відчував вини. Проте відчував, що щось всередині зламалось. Мисливські настанови дали тріщину.

- Тіла приберуть мої люди, — сказав Лука, звертаючись до Мереї. — Ніхто не знатиме.
- Ти повідривав їм язики, чи заборонив розмовляти з кимось крім себе? — я оперся до стіни, схрестивши руки.

Голубі очі Луки зблиснули, коли він повернувся до мене.

- Вони. Нікому. Не. Скажуть.

Я хотів ще щось сказати, але втрутилась Мерея.

- Лука, з Пророком треба щось робити! Він несе загрозу. Ти пустив його на другу сіру зону. Скоро Камарадоси і Плутонці постраждають. Буде бійня.
- Я не маю над ним влади. І не в моїх повноваженнях його зупиняти.
- А твої люди? Пошли їх, раз він так заважає, — хмикнув я.

Лука направився до мене, закатуючи рукава. Я всміхнувся. Що ж, нехай спробує.

***