Стрімер

Розділ 79.

Ігоря і Павловича я наздогнав по дорозі. Старий рухався на диво бадьоро. Я думав, Ігорю доведеться чекати його, а тут ситуація навпаки. Потиснули руки. Ігор виглядав збуджено — видно ентузіазм Павловича передався і йому.

- Дякую, що витягнув з кабінету, старий, — радісно сказав мені Ігор.

Ми якраз проминули територію плутонців. Кілька інфантів підозріло глянули на нас, але не чіпали. Вони знали, куди ми йдемо.

- Заганяв тебе мій син роботою? — запитав Євген Павлович.
- Та є трохи... Хвилиночку! Син?!
- Так, — я відповів йому замість Павловича. — Василь Грім син нашого шановного професора.
- А наставник у нього батько Ореста.
- Тісний світ, — немов сам до себе видав Ігор.
- О, Еліос — то велике село! — підхопив Павлович.

Далі йшли мовчки. Я знав, бачив, що Павлович хотів поцікавитись, як справи у його сина. Але ніяк не наважувався. Це важко, не підтримувати зв'язки. Сім'я це завжди важко. Багато мисливців заводили сім'ї. Але одиниці тих, хто зумів її вберегти. Такі, як мій батько це виняток з правил. Свою маму я розумів. Бачив якось скромні весільні фото. В батька там ще було дві ноги, а не одна і протез. І лице його не було порубцьоване. Він всміхався красивою посмішкою. Зараз ж він просто тінь себе колишнього. Все, що в нього було — любов до дружини, котра в якийсь момент перестала бачити дійсність. Для неї зникли всі чудовиська. Стіна для неї — край світу. А батько любив її. Думаю між мною і нею — він би не вагався.

Подібна ситуація була і в сім'ї Громів. Син не спілкувався з батьками. Наскільки мені відомо, батьки були проти його вступлення в ряди мисливців. Син пішов на перекір батькам. І все б нічого, якби Василь Грім був тим втіленням благородного лицаря, як вчили дітей в школі. Але щось пішло не так. Мисливців вчать виживати і...
Ось Василь Грім і вижив. Жорстокий, хитрий, безкомпромісний. Безжалісний. Батько виховав достойну заміну собі.

Між тим, ми оминули територію варгів. Шабашівці були справа від нас. Тепер Ілай ІІІ контролював цю територію. Він забрав її моїми з Ігорем руками. Тут все ще стояв запах горілого. Інфанти, послані для зачистки, добили тих, хто повернувся після нашого візиту. Ми з Ігорем переглянулись, і зайшли на територію колишнього шабашу.

Колись говорили, що вогонь очищує. Переступивши через купки попелу, ми опинились перед картиною суцільного попелища. Стіни будинків не витримали, камінь плавився. Старі залишки стін та будинків тепер лежали на землі. Майже вся земля під ногами була чорною. Що далі ми йшли, то більше попіл залишався на наших чоботях. Іноді під ногами щось хрустіло. Я знав, що саме, але не хотів зайвий раз собі це нагадувати.

Вітер роздував чорний попіл. Інфанти не жаліли нікого. Весь район палав. Я інстиктивно чув крики спалених. Вони ніби висіли в повітрі, кружляли разом з попелом. Кілька інфантів несли кудись мішки з землею. Ілай розширює вирощення демонію.

Павлович випадково наступив на чиїсь кістки. Старий навіть бровою не повів. Лише відкопнув її ногою. Я поневолі здивувався його витримці. Дійсно, не буває колишніх мисливців.

- Рухайтесь, мішки зі шкірою! — один з інфантів волав на людей.

Упирі кликали їх м'ясом. Інфанти мішками зі шкірою. Новий хазяїн — нова термінологія?

- Чому вони дозволяють так з собою поводитись? — запитав Павлович.
- Це втікачі, — пояснив йому. — Зелена зона з тих, чи інших причин закрита для них. З криміналом тут в них теж не склалось. Ось вони і працюють тут різноробочими. Спочатку на шабашівців, тепер на цих.
- Гідна зміна влади, як я бачу, — гидливо скривився професор.
- Зажили по новому! — Ігор не приховував сарказму.

Чорні, в сажі та попелі, змарнілі. Очі немали жодної іскри. Вони наче й не боролись більше за життя. Стомились боротись. Десь глибоко в душі мені було їх жалко. Але я стиснув це всередині і виплюнув. Нема чого їх жаліти! Самі довели себе до такого! Могли би й чинити спротив, коли прийшли інфанти. Варги допомогли б. Але ні, вирішили запхати свої тупі голови в пісок. А раптом з Ілаєм буде краще? Ну-ну...

- Ви що тут забули? — ззаду до нас підійшов Валерій. — Нам в інший бік.
- Як ти нас знайшов? — спитав Ігор, не відриваючи погляду від чорних тіней на обпаленій землі. Як ж сильно хотілось сподіватись, що то тіні!

Замість відповіді Валерій показав пальцем вгору. Ігор з Павловичем глянули вгору. Я не дивився, оскільки бачив його дронів.

- В мене тепер нові очі! — похвалився він. — Цілих два.
- А де інший дрон?
- Проводжає Геру.
- В неї ж є свій власний дрон — я згадав за білу металеву кульку, котру та показувала, при першому знайомстві. — Він ще в неї за наводчика...
- Вона не знає про супровід. А мені безпечніше.

Я хотів назвати його, не то ревнивцем, не то параноїком, але Павлович тихо покашляв. Нам потрібно було йти далі.