Стрімер

Розділ 17.

Я зрозумів, що заснув, коли чиясь рука торкнулась до мого плеча. Сонно протер очі, переборовши інстинкт схопитись за револьвер.
- Ти хропів!
Божена Теодорівна не бувала в гуморі. Може проводячи екскурсії багатіям, або новоприбулим. Але екскурсія закінчувалась — радісна міміка з її обличчя зникала.
Протер очі не звертаючи на неї уваги. Нехай іде геть, в мене ще залишилась робота.
- І як там, на сірих зонах? — Вчительський тон чомусь роздратував мене. — Мабуть торгуєш там наркотиками. Чи граєш в карти з перевертнями?
- Люди не сідають за столи перевертнів. Вовки занадто азартні, а програвши — можуть відірвати голову.
- І що вас, молодь, туди тягне? Беззаконня?
- Ви знаєте багато молоді звідти?
Божена Теодорівна прикусила язика. Звуки її кроків несли її подалі від мене. Її нелюбов до мисливців зрозуміла. Чоловік колишній мисливець і наставник цілих поколінь молоді, котра не повернулась звідти. Молодшого сина спалив інфант. Старший, Василь Павлович Грім — з сім'єю не розмовляє вже зо десять років. Крім чоловіка в неї нікого немає. І не буде, роки вже не ті. І тут я, ще один молодий мисливець, ризикую не повернутись назад.
Проте стара карга все одно мене бісила. Цілі покоління захищали світ людей, а тепер всі забули, мов і не було цього. Чудовиська тихенько прийшли з-за розлому і чемно привітались, ніжно простягнувши кігтисті лапки...
Я закрив записник. Упирі бояться світла, вогню, куль і сталі. Звичайні, себто перетворені, мруть як мухи від влучного пострілу. Здичавілі витримують весь барабан мого револьверу. Це мисливці, що відчують мою присутність раніше, ніж я знатиму про це. Засідки вже не буде. В книзі писало щось про маскувальний спрей. Бачте: кров має свій запах, а здичавілі упирі дуже добре її відчувають. Тобто, де б я не ховався вони знайдуть мене, наче собаки. Мисливці при полюванні на вампірів використовували певні спреї, щоб перебити запах крові. Але де дістати такий? Відразу ж став зрозумілий міф про часник. Спрей містив його в собі, як один з компонентів. То це не часнику вампіри боялись, а того, хто вимазався ним. Дістав телефон. Можна було подзвонити батьку, або Василю Грому. Батько чітко дав зрозуміти, що не буде мені допомагати, а дядько Василь постійно кличе до себе назад.
Доробивши всі необхідні записки, пересвідчившись, що нічого не пропустив, я нарешті вийшов на свіже повітря. На відміну від яги це зайняло всього кілька годин. Мозок переварював та повторював всю інформацію про упирів. Мене, щоправда, насторожив один з пунктів про можливі телекінетичні здібності. Але такого серед НЕ носферату не бачили давно.
Валерій слухавки не піднімав. Значить зрадіє, коли вживу розповім що нас чекає. Його ідея як-не-як.
- Так, Оресте. — Василь Грім швидко підняв слухавку.
- Вибачте, що відволікаю, але мені дещо потрібно від вас.
- Я зараз трішки не можу говорити по телефону. Давай краще ти підійдеш, поспілкуємось вживу. Я біля старої церкви Петра і Павла на З2...
- Я знаю де це. Буду за двадцять хвилин.
Василь Грім став віруючим? Я пройшов кілька кроків, а тоді згадав слова Євгена Павловича про Пророка, що там проповідує...