Стрімер

Розділ 33.

Цепеш поволі міряв кроками зал, поки я закінчував з перев'язкою рани. Ігор тепер мовчки сидів під стіною. Пістолет він відкинув подалі. Його очі дивились в одну точку, іноді кліпаючи, що він ще живий.
- Для мисливця він занадто швидко здався, — глянув на нього Влад.
- Він не спадковий мисливець, — обмотав бинтом рану.
- Ах, ось воно що, — Цепеш склав бліді руки долоня до долоні. — Значить ти не піддаєшся, бо успадкував гени своїх предків. Цікаво...
- Ніби ти не знав?!
- Здогадувався. А як розрізнити, хто має опір, хто ні?
- Серйозно? А як розрізнити носферату і звичайного кровопивцю?
Цепеш показав свої ікла приймаючи звіринний вираз обличчя, але вмить взяв себе в руки. Він підійшов до Ігоря. Запхав руки в кишені його куртки. Знайшов там кілька таблеток, і кинув мені. Я схопив їх і прочитав етикетки. Все знеболююче. Випив кілька залпом, щоб притупити біль. В мене повело в голові і я сів, опершись на стінку.
- Твоя правда, — між тим погодився Влад. — Секрети є секрети. Я не за тим прийшов. Це треба буде випитати у наступного дурника, котрий спробує мене пристрелити. В тебе там є знеболюючі, а то дірка в боці болить? З чого ти стріляв, що не гоїться?
- Срібло, свинець та уран. Експансивні кулі. Коштують дорого, але воно того варте. Ще кілька і я б зараз вибирався звідси. А ти нагадував би купу гнилого м'яса.
Кинув Цепешу решту пачки знеболюючих. Він спритно схопив їх і ковтнув залпом.
- Вампірам це допомагає?
- В нас теж є нервова система.
Він все ще тримався за бік. Сів на землю біля стіни навпроти мене.
- Давно хотів з тобою зустрітись, Оресте.
- Чим зобов'язаний?
- Ти перспективний мисливець. Хоч і тупий. Серйозно, зв'язуватись з варгами, пертись в гніздо здичавілих упирів з цим недоумком, — кивнув у бік Ігора. — А все для чого? Зайвої тисячі підписників?
Ми сиділи один навпроти одного в різних кінцях коридору. Іноді вітер проносив між нами вирвані листки чи буклети. Крізь невеликий отвір у стелі проходило нічне світло.
- Сподівався на десять тисяч хоча б.
- Це не серйозно. Глянь тепер на себе. Ти схожий на місиво. Люди не люблять страшних мисливців. Яким би ти не був профі, в такому стані на тебе ніхто і не гляне.
Він говорив правду. Без презентабельного вигляду блогерством не варто займатись. Люди (і не лише люди) люблять красиву картинку.
- Що ж ти сам тут, без оператора? — Спитав його.
- Тому що я прийшов поговорити, а не знімати ще одну розправу. Ти не принесеш мені високі рейтинги. Поки що.
- Поки що?
- Оресте, тобі варто глибше розуміти суть блогерства. Мало красиво вбивати, весь інтернет цим повниться. Часи не ті, коли знищення сприймалось, як щось жахливе. Тепер це нормально для вас, людей. Тебе ж не мучить сумління, не тремтять руки, жахіття не сниться? Ні? Ось і в підписників твоїх так само. Вони можуть їсти перед монітором, коли ти знищуєш упирів по той бік екрану. Еволюція позбавляє емпатії.
- До чого ти ведеш?
Влад глянув на прострелений бік. Я теж пильніше придивився.
- Наскрізь.
Погано. Залишилась би куля всередині, Цепеш мав би всі шанси зіграти в ящик. Жаль Валерій не зніме це.
- Я веду до того, — нагадався вампір. — Щоб обігнати вашого Рейджа, тобі треба стати краще нього. Я можу з цим допомогти.
- Ні, дякую.
- Та послухай ти! Я не маніяк і не вбивця. Я роблю те, що й ви з Рейджем, лише по інший бік. Я бізнесмен. Мої перегляди — мої гроші та репутація серед своїх. Нічого особистого. Я можу надсилати тобі інформацію про чудовиськ, а ти їх знищуватимеш. Не треба буде пертись в кінець другої сірої зони з варгами та брати участь в їхній маленькій війні. Хіба не так ти планував з самого початку?
Я не знаю, чи він вмів читати думки, чи просто вгадував. Але його правда — війни я не хотів. Мені було достатньо прославитись, відбити Ліку в Марка і купити дім в другій зеленій зоні. Знав би, що попрусь з варгами в гніздо упирів — подумав би двічі. Але Цепеш? Навіщо йому допомагати мені?
- І ти не спробуєш мене вбити?
- Була думка, — зізнався Влад. — Але я без операторів. Твоя смерть тут і зараз нічого не принесе. Мій піарщик казав, що не варто було навіть йти сюди, але раз Джареда більше немає...
- Звідки ти знав, що я прийду сюди?
Влад широко всміхнувся, блиснувши білими зубами.
- Достатньо було підкинути твоєму оператору ідею про упирів. Ти занадто передбачуваний, Оресте. Варто було трішки розщедритись, і я вже знав, що шукав для тебе Аркх Нагу. Музей єдине логічне місце, де ти пішов би шукати упирів.
- Він зрадив мене?
- Не зовсім він і не зовсім зрадив. Ще кілька моїх знайомих з Лос Камарадос підтвердили мої здогади. Пам'ятаєш Гектора? Це бізнес, Оресте. Нашими світами правлять цінності. В когось це гроші, в когось влада, в когось кров, а в когось виживання. Але суті не змінює. Ми всі маємо свою ціну.
- Знати собі ціну, не означає продати себе будь-кому.
- Оресте, — чи то від болі, чи від зневаги скривився Влад Цепеш. — Ти трішки не філософ. Слова хороші, але з твоїх уст вони звучать смішно.
Ігор почав подавати перші ознаки свідомості. Жодний кровопивця не може контролювати людину вічно.
Цепеш взагалі не надав цьому значення. Він дістав телефон з кишені піджака. Скоро світатиме. Влад теж розумів це.
- Подумай про мої слова, Оресте. Більше ніхто не втягне тебе в свої ігри.
- Крім тебе. Навіщо тобі я?
- Хтозна, може колись ми зійдемось в дуелі перед мільйонами глядачів, як колись гладіатори. Ну, я буду йти потрохи.
- Що з вибухівкою?
Цепеш кинув мені детонатор. Я не впіймав його та не біда. Він відбився від грудей і впав мені на ноги.
- Варг встиг замінувати кілька колон. Можеш спообувати підірвати мене, коли я спускатимусь тунелем. Тебе теж зачепить, бо ми занадто близько. Можеш, до речі, не дякувати.
- За що?
- Спустись на вісім метрів униз, то вийдеш під метрополітеном на другій червоній зоні. Закони ти знаєш, людям там не місце. Хотів би я тебе вбити, просто дав би тобі спуститись і все.
- Тоді чому ти даєш мені забарикадувати тунель? Для чого?
Влад на хвильку задумався. Зважував, чи варто казати. Але врешті знизав плечами:
- Безпека нашої території. До третьої сірої зони каменем можна докинути. Я б не хотів, щоб те, що там іноді з'являється, прийшло на наші території. Хочеш, я можу клацнути на кнопку зі свого боку?
- Ні, я справлюсь сам. Через скільки він проснеться? — Кивнув на Ігора.
Цепеш подумки порахував.
- Ще хвилини зо дві. До завтра відійде повністю. Може не пам'ятати сьогоднішні події. Тобі ж так зручніше, хіба ні? Я довго тримав його під контролем проти його волі, хоч і слабкої. Це б'є в голову. Ну, бувай.
Він махнув рукою. По дорозі підібрав з землі стилети і поволі пішов геть.