Стрімер

Розділ 139.

Ворота були незачиненими. Обережно штовхнувши їх, по одному пройшли всередину. Жодної живої душі.

Валерій вперто відмовився бути тягарем всередині. Тому з зітханнями та лайкою ми залишили його на одній зі сторожових веж. Підіймався він довго, але робити нічого — довелось чекати. Сигнал тут ловив, тож Валерій вирішив виконувати роль спостерігача. Попередить, якщо щось насуватиметься і сидітиме тихо. А як не вийде то має обріз та коробку з набоями.

- Ми всі знали, що йдемо на ризик, — тихо сказав він.

З якогось часу він лише шепотом і говорив.

- Я принесу тобі ліків, — пообіцяв. — Ти тільки побудь тут.

Він слабко всміхнувся. Не вірив.

Справедливо визначивши, що раз ловить сигнал, а застава мовчить — значить нікого там вже немає. По доброму, варто було б забиратись звідси, але варто знати, що саме сталось. Ще, десь всередині міг бути Ігор. Якщо на долю Ігнація спокійно вдавалось закрити очі, то свого товариша кидати я не збирався. Занадто багато пройдено разом.

Основний вхід теж виявився відкритим. Вавилон попереду, я за ним. Колись тут був металургійний завод. Ще на підході ми помітили колії для монорельсів. Але війна внесла свої корективи й замість величезного заводу в кілька кілометрів, ми бачили майже все в руїнах. А що не було в руїнах швидко оточили кулеметними гніздами та бетонним парканом з колючим дротом згори. Кілька десятків досвідчених мисливців несли тут варту. Перший рубіж, котрий мав попереджати про будь-що потенційно небезпечне для Еліосу. Де вони тепер?

В коридорах ми помітили мішки з піском та столи попри стіни, котрі можна було використати, як барикади при спробі штурму. Та спроб захисту не було. Ми поволі крокували по сірій бетонній підлозі між вузьких стін. У світлі ліхтарів вони були темно зеленого кольору. Вавилон зупинився. Посвітив на стіну.

- Діри від куль. — констатував очевидне.

Пішли далі. Крок за кроком всередині наростало напруження. Більше ніж десять мисливців не давались про себе знати. Просто в один момент застава замовкла. І жодний патруль не дістався до неї. Тепер тут ми. А ще десь Ігор, Ігнацій та супровід з варгів. І ми мали їх знайти. Знайти так, щоб те щось не знайшло нас. Рації ми не перевіряли, оскільки Вавилон розсудив, що режим радіомовчання буде більш розумним кроком. Хтось міг чути, коли Вавилон зв'язувався з мисливцями. Тепер ми ризикували видати себе всередині. Вавилон обережно виглянув за кут. І одразу ж назад. Ми припали до стіни.