Стрімер

Розділ 141.

Вавилон прострілював дорогу. Ще двоє фалмерів впали під ноги. Я рухався повільніше, відчуваючи тупий пульсівний, та разом з тим нестерпний біль. Приклав руку до рани.

Поглянув на багряні сліди на долоні. Момент, коли я стечу кров'ю тепер був лише питанням часу. Стало важко дихати.

- Ми майже дістались до Ігоря! — кричав Вавилон, підганяючи мене. — Терпи, мисливцю!

Та який я, трясця, мисливець?! Я не закінчив навчання, не потрапив в орден, не був на стіні жодного дня! Я лише нищив чудовиськ на камеру...

Але вголос цього сказати не міг. Беріг сили. Нам залишився лише один поворот. Скоро дістанемось до Ігоря з Ігнацієм...

Ноги підкосились і довелось падати на бік, щоб не на той, з котрого стирчав ніж. Голосно видихнув. Сили покидали мене. Вавилон пробіг ще кілька кроків, а тоді зупинився.

- Вставай! Чого розлігся?! — заволав мені.
- Немає сил, — прохрипів у відповідь.

Їх дійсно не було. Без медичної допомоги мені не протриматись довго. Вавилон спробував мене підняти, проте ніяк не виходило. Все, що у нього вийшло — посадити мене та оперти до стіни.

- Забий, — видав йому. — Біжи, рятуй Ігоря. І Валерія забери звідси! Ти обіцяв...
- Стули писок! — гаркнув наставник. — Ти не помреш тут, не сподівайся!
- Хіба не до цього йшло? — запитав його.

Він замовк. Я втратив пильність. Втратив себе у всій цій бійні. Вбивши стільки монстрів я сам не зчувся, як став одним з них. Або гірше них. Весь мій шлях в погоні за популярністю перетворився на криваву стежку. Добро не бореться зі злом. Воно заміняє його. Чи вважав я себе зрадником? Ні. Я чинив, як підказувало мені серце... Ні, як підказували мені інстинкти. А інстинкти в мене працювали лише в одному напрямку.

- Рідко хто з мисливців доживає до старості, хіба ні? — засміявся, але сміх обірвався кашлем. — Це нормально, не боятись?

Жаль маму. Вона сприйме болісно. Ніхто не хоче переживати власних дітей. Але до цього все йшло. Батько, просмалений в боях ветеран — він справиться. Чомусь подумав про Аніку. Згадав проведену разом ніч. Згадав, з яким сумом вона говорила зі мною востаннє. Жаль, що сигнал не проб'ється крізь магнітне поле третьої сірої. Я б попросив вибачення. У Аніки, батьків, Валерія, Василя Грома, Ліки, Павловича. Навіть у Марка Рейджа. У всіх би попросив. Це було б правильно...