Стрімер

Розділ 64.

С2 залишилась позаду, як тільки зійшло сонце. Я йшов поволі. Тріснуті ребра, ще під час нашого походу до Ілая давались взнаки. Я не знаю, як ще йшов після стількох побоїв. Але йшов. Переливання завершлось і тепер я зміг спробувати потрапити додому.
С1 не звертав на мене жодної уваги. Скільки тут таких як я? Сонце поволі пригрівало, відганяючи тінь від землі. Ігор йшлв поряд. Іноді він ловив мене за плече, коли йти ставало зовсім важко.
Наґу зустрів нас по дорозі.
- Вибач за племінника, Оресте.
- Я хотів сам розповісти, — до горла підійшов ком.
Джини цінять родинні зв'язки, а ми з Ігорем скинули його родича в шахту ліфта...
- О, ні, він вижив. Ми, джини, не вмираємо від падіння з висоти. Але він порушив домовленості. Ернест, як старший в нашій сім'ї, заборонив торгувати з шабашівцями. Арік не послухав. Тож через кілька днів буде суд, і я просив би вас обох і Цепеша бути присутніми.
- Хіба НЕ джинам дозволено відвідувати ваші збори?
- В рідкісних випадках. Ернест лютує, але решта сімейства ще не прийняла рішення. Я повідомлю вас.
Ми попрощались. Наґу поспішив за прилавок, адже там вже стояло кілька клієнтів.
- Що думаєш? — спитав Ігор.
- Арік збирався віддати нас шабашівцям, а Цепеша ледь не розполовинив. Думаю, варто прийти.
- Я сподівався, він здох в шахті, — Ігор плюнув на землю.
- Тоді б жодний джин з нами більше не торгував, — оглянувся в бік Наґу, котрий радісно розпинався перед клієнтом. Така їх природа — постійні угоди.
Валерій чекав нас біля випаленої полоси перед мурами на З1. Ми обнялись. З Ігорем Валерій привітався стриманіше.
- Ну, готовий? — спитав мене.
Мовчки знизав плечами. Якщо задумка не вдасться, іншого шансу в мене не буде. Стрільці відкриють по мені вогонь.
Я йшов по випаленій землі до воріт. Крок за кроком. І що далі йшов — то більше билось серце. Кожний шорох сходив за постріл. Але було тихо. Зі стіни почав злітати дрон. Я зупинився. Білий робот на пропеллерах засліпив мене зеленим світлом.
Я мовчки чекав. Чи встигну я попросити пересканувати мене, якщо щось піде не так? Ні, навряд чи. Леонард, колишній слуга Цепеша, тоді нічого не встиг. А я дивом вцілів. Чи станеться диво цього разу?
Дрон запищав і засвітився червоним. Помилка. Моє серце впало в п'яти.
- Залишатись на місці! — скомандували згори.
- Що сталось? — максимально спокійно спитав у них.
- Та здох сенсор. Зараз перезагрузиться і пересканує тебе ще раз.
В мене аж ноги підкосились. Але я все ж встояв. Так і до зупинки серця недовго. Дрон ще кілька разів запікав. Перезагружав свої бази даних. Зараз все почнеться спочатку.
Обернувся. Валерій з Ігорем стояли на відстані. Вони тихо перешіптувались. Якщо дрон покаже менше 85% мене розстріляють. Я вже бачив, як служку Цепеша прибивало до землі кулями, перетворюючи того на м'ясо. Залишалось сподіватись, що перша куля стане фатальною. Не хотілось би волати від болі.
20%...34%...50%...72%... Сканер зупинився. Я затримав подих і закрив очі. 81%...87%.
- Людина на 87%. Дрон видав мені зелений смайлик на дисплеї і полетів до Ігоря з Валерієм. Ворота тим часом почали відчинятись.
Дім, милий дім. Ніколи не думав, що буду настільки радий бачити З1. З Валерієм та Ігорем дрон закінчив швидше.
Вони наздогнали мене і ми швидко зайшли всередину.
- Я розповів декому, що ти повернешся, — сказав Валерій.
Я почув оплески швидше, ніж побачив. Мама кинулась мені на шию зі сльозами. Мені стало соромно. Страшно, мабуть, мати змогу пережити власних дітей. Я обійняв маму. Батько стояв по оддаль. Він обійняв маму, лише вона відпустита мене.
- Бачиш, Сашенько, все з ним добре, — лагідно прошепотів Віктор Лютий. — трішки подряпаний, але в цілому живий і здоровий.
Я глянув на Валерія, але той лише знизав плечами.
До воріт прийшло багато моїх сусідів. Я був одночасно на десятках дисплеїв та об'єктивів. Коротко обійнявся з батьком.
- З поверненням, Оресте! — кричали в натовпі.
Я всміхнувся, піднявши руку і помахавши натовпу. Інша рука піднімалась слабко. Два потрісканих ребра дошкульно віддавали при ходьбі.
- Оресте Лютий! — крізь натовп до мене нісся Марк Рейдж з камерою.
Я знову глянув на Валерія.
- Йому я не казав, — розвів руками той.
Марк Рейдж поливав мене брудом, доки я боровся за життя на сірій зоні. Він сидів перед камерою в зручному кріслі і робив з мене невдаху...
- Оресте, прокоментуй, будь ласка, ситуацію...
Я все ж пересилив біль та втому. Рейдж не чекав, що я вдарю кулаком його в лице. Я не стримався. Я хотів цього. Рейдж впустив камеру і сів на задницю, тримаючись за ніс. По його руках і лиці текла кров. Натовп стихнув. Мама покликала мене, але батько просто зловив її за руку і похитав головою.
- Ти мені ніс зламав! — гаркнув Рейдж.
- А ти поклич своїх охоронців, — видав Валерій. — Чи вони лише монстрів для тебе ловлять?
Рейдж глянув на нього з ненавистю, але з розбитим носом це виглядало смішно. Я плюнув на нього і пішов далі. Думав натовп освистає мене, але почув ще більші оплески. Такий вже людський інстинкт: вони радіють невдачам тих, хто відоміший. Що ж, нехай радіють.