Стрімер

Розділ 31.

В музей я Валерія не пустив, відіславши його назад під прикриттям Гери. Але Ігор таки настояв на тому, щоб піти зі мною. Перевіривши автомати, та вклавши новий магазин з набоями, ми зайшли всередину. Вхідні двері вивели нас в хол. Прямо перед нами розкинулись могутні колони аж до високої стелі. За стійкою, де колись сиділа адміністраторша та пропонувала екскурсії туристам, починались масивні сходи з чорного граніту. Вони йшли вгору тоді роздвоювались в право та вліво, переходячи у другий поверх з багатьма дверима. Цілих вікон не залишилось. Під ногами іноді пролітали старі рекламні листівки. Запрошуємо відвідати юрський період. Пізнайте жахи першої світової війни. Винаходи Миколи Тесли... Я не став читати всі.
На моїх очах забувалась вся історія. Впевнений, якщо пошукати в самому музеї, ми змогли б знайти знаки, що до нас прийде світ демонів. Але ми не читали знаки, ми сміялись в лице пророкам. І ось, один з останніх багажів знань скоро зникне. Зникне завдяки мені. Чесно, я радів, що Валерій не тут і не знімає це на камеру.
Ігор ходив по холу, вицілюючи останнього (або не останнього) упиря.
Ми не розділялись.
- Ти не виглядав наляканим, коли тебе двічі ледь не розірвали, — прошепотів Ігор, проводячи ліхтарем по стелі.
- А я і не налякався.
- Спадкова безстрашність?
Ігор говорив, щоб заглушити власне хвилювання. Я його розумів. Страх почав опановувати і мене. В бою ти не боїшся, ти забуваєш про страх, бо немає часу цому піддаватись. А тут, в темряві серед невизначеності та привдів минулого... Люди завжди лякались невідомого. І завжди будуть.
- Навчання своє дало.
Насправді в університеті була практична частина, котра складалась з наступного: студента кладуть в клітку поділену на двоє. І над ним пускають упиря. Між ними всього лише стінка клітки. Упир згори намагається дістати тебе руками, зубами, будь-чим. А студент повинен не дати цього зробити. Найлегший спосіб лежати непорушно, адже упир тоді не зможе  тебе дістати. Тобі також задають кілька запитань, щоб перевірити чи ти не заціпенів зі страху. Багато, хто не проходить екзамен з першого разу. Іноді й з десятого. Але здати мусять всі, хто йде на мисливця. Є ще спосіб. Зламати упирю руки, і поки він кричить, перевести дихання і відповісти на поставлені запитання. Тоді кладуть відмінно. Тоді ближній бій з упирями вже не виглядав таким страшним. Взагалі система освіти в університеті Ван Хельсінга не вчила нічому лишньому. Ніхто не викладав релігіє знавство, філософію, політологію. Пішов вчитись на мисливця — будь готовий до анатомії, історії, біології та психології поведінки монстрів. Ще мисливцям забороняли мати причетність до будь-якого віросповідання. Забороняли молитись. Точніше, не забороняли, а висміювали це. Викорінювали це будь-якими психологічними методами з людської свідомості. Вам потрібна віра у власну зброю, у власні сили і в товариша поряд. Більше ні у що ви вірити не повинні.
Зараз це грало зі мною злий жарт. Як довіряти Ігорю, котрого я зовсім не знав і котрий гарно втерся в довіру Василю Грому, щоб отримати направлення до варгів? І ось зараз ми рятуємо одного з них, замість того, щоб вшиватись подалі від сірої зони.
Телефон завібрував. На дисплеї висвітлилось повідомлення від Гери. Валерій на місці. Значить оператор таки дістався до неї. Мені чомусь відлягло. Навіть йти стало легше.
Ліхтарі не могли освітити темряву, тож водили ми ними постійно. Упиря ніде не було. Слідів Бобра теж не спостерігалось. Ймовірніше за все поранений упир заводив нас у пастку, але...
- Думаю він вже мертвий. — сказав Ігор.
Я показав рукою на сходи. Думає він... Тьху!
- Сподіваюсь, стріляєш ти не гірше ніж думаєш.
Ігор не відповів. Ми поволі піднімались по сходах нагору. Варто було оглянути верхні поверхи перед тим, як лізти вниз. Розділятись ми не стали. Вибравши напрям вправо ми поволі піднімались, намагаючись не шуміти. Величність музею читалась навіть в його ж занепаді. Картини та уламки статуй під ногами. Розбите скло. Вітер розтріпував брошури та сторінки книжок. Промені ліхтарів гуляли по стінах, на котрих вже проступали плями від грибка.
Обережно відчинили перші двері. Кабінет з перевернутим столом та розкиданими книжками над уламками дерев'яних полиць. Закиили двері і пішли перевіряти наступні. Бобра ніде не було.
По дорозі ми зустріли кілька трупів. Про всяк я проткнув їх ще раз мечем, що бува не піднялись випадково.
- Як кілька упирів, навіть таких, могли вибити звідси весь блокпост варгів? — Спитав у Ігора. — Я розібрався з п'ятьма з них.
- З чотирма, — уточнив Ігор. — Одного таки поклав Бобер. Останній виявився гангреллою.
- Ким? — Я не знав, хто це. Видно це вчили після того, як я покинув навчання.
- Гангрелли. Ці особини і при свідомості були антисоціальними, а тепер ще гірше. Кількох куль мало, щоб звалити їх. Тваринного в них більше, ніж в решти упирів.
- Я думав є лише здичавілі і посіпаки.
- На моєму останньому курсі, професор Ланцев вивів ще кілька класифікацій. Гангрелли, вампіри-тварини. Тобто, від інших вони мало чим відрізняються і точно не в темряві. Але в цій ієрархії вони мисливці. Інстинкти не дають їм кинутись навіть на кров. Ти ж бачив, що йшли вони повільно, принюхувались. Не здивувало тебе хіба таке?
Я кивнув. Треба було раніше поцікавитись таким. Може Бобер би й не постраждав.
Нагорі нікого не було. Ми знову спустились по сходах вниз. В підвал вів вузький прохід Залізні двері, зірвані з завіс, лежали поряд. Ми переглянулись з Ігорем і почали спускатись вниз.