Стрімер

Розділ 122.

Валерій все ще був злий. Він підіграв мені, зайвий раз забиваючи ще цвях у труну нейтралітету каналу. Сам він радо б заткнув мене. Але шляху назад не було.

- Політична кар'єра не починається з заяв, що відсіюють сім тисяч людей, — пояснив він.

План поволі зайняти свою нішу, через мою необережність, полетів під три чорти.

Не знаю, що в той вечір розізлило його більше — втрата двох спонсорів, чи дзвінок мера Еліосу з подякою "за чітку громадянську позицію". В частково тоталітарному суспільстві ми зайняли нішу провладного каналу. І, повторюсь, шляху назад не було.

Лілія Володимирівна особливо оригінальною сьогодні не була. До біполярного синдрому (якось так) мені було ще далеко, проте "птс" поволі прогресував.

- Ти не стабільний. І за крок від нервового зриву.
- Ви це казали минулого разу.
- Це не жарти, Оресте.
- Так ніхто й не жартує. Мені завтра на сірі зони. Може є таблетки для заспокоєння?

Вона тоді лише зітхнула.

- Поговоримо після твого повернення...

Пізніше до мене дійшло, чому ніхто мене не відсторонив. Навіщо заспокоювати агресивного мисливця, якщо легше просто віддати його сірим зонам на поталу? Нехай зжеруть його, як і сотні мисливців до цього. Посмертний орден героя дешевше й краще, ніж лікувати живого, хіба ні? Хоча я не відчував ознак того, що написано в моїй медичній карті. Я — все ще я. Правда?

Сьогодні я не виглядав, наче щойно з сірих зон. Аби не викликати здивування я одягнув прості джинси, сіру футболку та чорну куртку. Але в певні моменти це не допомагало. Крокуючи тротуарами бізнес-центрів другої зеленої, мимоволі ловив на собі погляди. Бувало, що хтось міг викрикнути образливе. Трапився і дурник, що закричав: смерть усім чудовиськам! Це змусило мене всміхнутись.

Повернув у провулок. До завтра треба багато встигнути. Подзвонив телефон. Номер невідомий. Зупинився, оглянувся. Нікого не було.

- Алло?
- Бачив твоє відео, Оресте.

Мене аж пересмикнуло. Голос належав Пророку.

- Радий, що вам сподобалось, — видушив з себе.
- Сподобалось, не сумнівайся. Смілива позиція проти миру. В нас більше спільного, ніж могло здатись спочатку.
- Хто б міг подумати? — я не втримався від сарказму.
- Воістину, незвідані шляхи Господні, Оресте. Радий, що ви з Валерієм передумали. Це дозволить рознести наше праведне діло ще ширше. Не може бути миру з монстрами, бо то злочин проти природи.
- Он як?
- Все більше й більше гідної молоді вливається у наші ряди. Скоро в нас буде велике військо, що піде на чудовиськ та переможе. І канал: Стрімер допоміг у цьому.
- Немає за що, — пробурчав у слухавку. — Хоча можете віддячити мені.
- Кажи, мисливцю.
- Зніміть нагороду за мою голову. І Арсен Гнів нехай зніме її теж. Це буде чесно. Я не хочу бути підстреленим під час полювань.
- Вважай, що вже виконано. Кожний заслуговує другий шанс.

На цьому й попрощались. Я тихо вилаявся собі під ніс. Те, що Пророк збрехав про мою амністію — не підлягало сумніву. Гера тоді теж збрехала, коли повідомила, що Арсен думає про це. Ні обіцянок, ні пробачень... цитуючи класика.

Але я не хотів вірити, що ми з Валерієм допомагаємо йому з рекрутингом. Його армія фанатиків віддає життя за його забаганками. Нетреновані й недосвідчені, вони стають м'ясом. Стадом на забій.

Швидко написав Федоту, щоб він завтра відчинив ворота на другій сірій. Якщо Пророк не дурень, він чекатиме на мене мене. І перекриє шлях назад. Потрібний план відходу, оскільки інквізитору Ігнацію я не довіряв зовсім.

***

- Алло? — Аніка підняла слухавку після шостого гудка.
- Привіт, — відчув, як горло щось здавлює. — Хотів почути твій голос.
- Це мило, Оресте, — я не міг вгадати, рада вона мене чути, чи ні.

Ми не спілкувались з тієї ночі. Її пророцтво не давало мені спокою, стримуючи від дзвінка.

- Чув про переворот, — почав здалеку. — У вас з Мереєю все добре?
- Ми суккуби, мисливцю, — здавалось голос Аніки був холодний, немов лід. — У нас завжди все в порядку.
- Це добре.

Повисла пауза. Я пройшов у зовсім безлюдний двір. Весь цей час Аніка мовчала.

- Я тебе образив чимось? — обережно поцікавився.
- Ні. — занадто беземоційно відповіла.
- Точно? — не повірив.
- Ні, не точно. І не зовсім мене.
- Тоді, скажи, що саме поганого я зробив?
- Бачила твій вчорашній виступ, — Аніка заговорила тихіше. — Мир з нами для тебе зрада людства, вірно?
- Я не зовсім розумію...
- Оресте, хто я для тебе?
- Ти... — я на мить розгубився. — Ти важлива для мене.
- Тому ти хочеш війни, вірно? Мир дозволить нам бути разом, але я на стільки "важлива", що ти агітуєш за війну між нами. Я думала, ти відстрілюєш лише диких чудовиськ. Не соціалізованих...

- Так і є...
- Але для тебе немає різниці насправді. Вчора ти назвав людину, котра не хоче кровопролиття — зрадником! Тебе влаштовують сірі зони, влаштовують кордони. Не варто нам було залишатись тоді. Не варто мені допомагати тобі й тепер.
- Діло твоє...
- Я не хочу, щоб ти обернув мою допомогу на кровопролиття для нас, не людей. Досить крові...

- Знаєш, що?! — закипів. — Легко винити мене в цьому. Глянь, хто у вас при владі тепер?! Ви це дозволили! Я клявся захищати людство! Це в моїх генах. І зараз над людьми Еліосу висить загроза, тож пацифізм буде зрадою...
- Оресте... — тихо прошепотіла Аніка.

- Ні, дослухай! — мене було не спинити. — Я не підштовхував тебе ні до чого. Я не штовхав тебе до вибору між чимось. Мені було добре з тобою, але я розумів усю гіркоту ситуації. Тож і ти не штовхай мене до таких рішень.
- Нам не варто поки що бачитись. І спілкуватись теж не варто — прошепотіла Аніка, вибивши.

Я вилаявся вголос. Лайка ехом рознеслась між будинками. Вороги сьогодні дякують, друзі ображаються. Останній день на зеленій зоні. І до біса дурний день.