Стрімер

Розділ 159.

Те, що я погоджусь, було зрозумілим. В такій ситуації це не було вибором. Кілька днів після цієї розмови все здавалось очевидним. Я мав стати тим Орестом, як колись. Тільки тепер з фанатами. Тоді я не бачив, а тепер мав закривати очі.

Війна це замок на дверях програшу або виграшу. І той, хто має ключі, буде вирішувати, коли кінець, а коли загострення конфлікту. Платон Сірий хотів мати ключі.

- Значить ти погодився, — підсумував Ігор. — Розумний хід.
- Гадаєш?
- Впевнений. Тебе з Валерієм залишили б напризволяще. Кому б ви тоді були потрібні, два інваліди? А так ви робите те, що й робили, але з розв'язаними руками. Цензури немає лише там, де комусь вигідно, щоб її не було.

Всміхнувся. Мітинги, зачистки, різанина Пророка, напад чудовиськ, наші з Валерієм стріми — все це можна трактувати з вигодою для себе. Були б причини, а методи знайдуться.

- Тобі сниться це все? — запитав Ігоря. — Те, що ми пройшли на третій сірій?
- Коридори, — тихо відповів Ігор. — Іноді сниться, що я йду сам по тих клятих коридорах. Всюди гасне світло. З усіх боків лунає шипіння тих потвор. Воно тихе та пронизливе. Ліхтар не працює. Автомат заклинить на третьому пострілі. Меча поряд немає. Стає все темніше. І ті виродки все ближче, а я без зброї.

Я уявив це і мене пересмикнуло. Швидко б Ігор не помер.

- Я був би радий втекти та немає куди. Тож, все що залишається це чекати. Чекати того, що ніяк не трапиться, бо це сон і я не можу прокинутись.

- Тобі б до психолога, чувак.
- Мені б справний автомат, — всміхнувся Ігор. — І якомога більше набоїв.

***

Шви зняли за два тижні. Валерія виписали раніше. Чекати мене він не став. Добирався додому сам.

Батьки збирали речі. Я боявся найгіршого, але на розлучення це не було схоже.

- Оресте, з приїздом! — мама поцілувала мене в обидві щоки. — Як відрядження?

Я глянув їй за плече на батька. Він застиг з сорочками в обидвох руках.

- Кохана, секретно, пам'ятаєш? — рефлекторно збрехав батько. — Про це ніхто не знає в Еліосі. Оресту варто вчитись тримати язика за зубами.

Мама закотила очі. Деколи я дивувався її відстороненості від реальності. Ніколи не розумів, як працює батькова брехня. Всі роки він сказав менше їй правди, ніж мені компліментів. Чи це мама сама хоче вірити в брехню, котра розвалиться, варто лише мамі зайти в мережу і набрати назву мого каналу. Проте це їхній монастир брехні. І не мені туди влазити.