Стрімер

Розділ 125.

На світанку дощ вщух. Ігор тихо розбудив мене після двох годин вахти. Час йти.

Снідали швидко, залишками вчорашніх консерв та кількома ковтками води. Зараз якраз вікно, коли нічні бої мають вщухнути. Якщо пощастить, можемо пройти спокійно.

Вийшли назовні. Сонце ще не світило, вітер неприємно пробирав до кісток. Земля все ще мокра від нічної зливи. На ній жодних слідів. Пощастило. Злива могла приховати шум від кроків чудовиськ вночі. Ось тоді нам було б непереливки. Але ніхто вночі поблизу не ходив.

Зранку йшли швидше, проте пильності не втрачали. Ігор йшов попереду, Ігнацій, як завжди, посередині. Я замикав нашу скромну делегацію. Дістав телефон, перевірив сповіщення. Федот скинув фото, де мав би бути вхід під землю. Озирнувся, поглянув униз. Як не дивно, а місце знайшлось серед цих руїн. Вхід в колишній метрополітен був за одну вулицю від спаленої церкви. Її чорні стіни впадали в око прямісінько на території колишнього шабашу. На щастя активних бойових дій там не велось.
Поки що.

Валерій написав сухе повідомлення. Від нас відписались ще дві тисячі. Натомість підписалась тисяча. І скупо побажав мені успіхів на третій сірій. Ображається, що я не взяв його з собою. Невже Валерій з самого початку задумував канал про знищення чудовиськ, як політичний проєкт? Чи це прийшло згодом?

Мерея повідомила, що Аніка зла на мене. Ще додала, що сама розчарована, якщо мої слова на передачі Бринника — правда. Ні, Мерею не правда, але хто мені повірить. Я сам тепер не вірю. Для мене раптом стерлись кордони. Я перестав розрізняти людей та чудовиськ. Лише друзі та вороги. Чорне і біле просто змінило відтінки...

Так, ану зберись, мисливцю!

До обіду ми дійшли до краю, коли обхід фавел по колу впирався у велику стіну з іржавих металевих контейнерів. Вони стояли прямісінько над урвищем. Лише питання часу, коли вони впадуть вниз, розчавивши чийсь дім у фавелах. Проте нам від того не легше, довелось спускатись.

Територія розмежовувала варгів та камарадосів. По один бік дороги стояли спалені будинки, по інший — простягався колючий дріт. За ним стояли збудовані аби з чого домівки. Дивом вони вціліли. Поки що.

Нам не трапилось жодної живої душі. Потайки я сподівався, що кровопролиття завершилось, доки ми спали вночі.
- До третьої сірої ще кілометр, — оголосив Ігнацій.