Стрімер

Розділ 38.

Біля проходу на С2 нас вже чекали кілька людей в сірих плащах з каптурами.
- Це люди Пророка, — спохмурнів Валерій. — Що їм треба?
- Зараз дізнаємось.
Ми перейшли через дорогу, роблячи вигляд, що йдемо попри них. Може пощастить.
Не пощастило. Позаду нас залунали кроки. Ще кілька людей в плащах були позаду. Здається наші відео набирали фанатів (або фанатиків, як ото зараз).
- Ви пройдете з нами.
Я не бачив, хто саме з них говорив. Сірі плащі обступили нас, не встиг я й кліпнути.
- З чого раптом? — Огризнувся Валерій. — В нас свої справи.
- Не може бути важливіших справ, ніж захист людства.
Я швидко зметикував, що й до чого.
- Вам ж тільки я потрібний, хіба ні? — звернувся до одного з них. — Я мисливець, він просто оператор.
- Пророк велів вам обом з'явитись.
- Пророк нам не начальник! — скипів Валерій. — Передайте, що ми з'явимось після повернення.
Каптури переглянулись. В руках кількох з них я помітив кийки. Занадто багато їх було для бійки. Не справимось.
- Або ви підете самі, або ми потягнемо вас силою!
Ми з Валерієм переглянулись. Я знизав плечами.
- Дзвони Гері, перенось побачення.
- Ще чого?! Сказав: з'явимось, як тільки буде змога.
Один з каптурів підійшов до Валерія, але я був швидшим. Побиття нас варгами дало свої плоди. Меч вилетів з кріплення на зап'ясті і вже надійно сидів у руці. Його лезо одразу ж вп'ялось тому в шию. Плащі звузили коло, але я направив на іншого револьвер.
- Погана ідея, — сказав тому, в кого впиралось лезо меча. — Нас ви може й потягнете силою! Але не повним числом. Вибирайте! — Сказав вже гучніше. — Або дайте нам пройти, або пролється кров! Дискредитуєте себе побиттям двох спадкових мисливців?
- Пророк не зрадіє, що ви не прийшли, — видав хтось з них.
- Радувати Пророка в наші плани не входило, — холодно відповів Валерій. — Розступіться, або я за себе не відповідаю.
Я кивнув на знак згоди. Могли б і піти, але раз Валерій відмовився, я проти кращого друга йти не стану. Він постійно ставить себе під загрозу йдучи зі мною на сірі зони. Час і мені ризикнути за нього.
Каптури відступили. Я не став ховати ні меча, ні револьвера. Відступав, повернутий лицем до них. Я не бачив обличь, але розумів з якою злістю вони проводжали нас поглядами.
- Сподіваюсь, воно було того варто.
Валерій дістав цигарки. Простягнув мені пачку, але я відмовився. Батько завжди вчив: мисливець не повинен палити, щоб не задихатись, коли треба швидко перебирати ногами, як і не повинен пити, щоб розуміти свої можливості. Я не заперечував: попрощатись з життям через слабкості тілесні в плани не входило.
Валерій не переконував мене, тому палив він сам, поки ми проходили ворота на сіру зону.
- Для мене точно варто, — його голос аж сочив обурення. — Кляті сектанти! Вказувати вони нам будуть...
- Нам ж все одно доведеться хоча б показатись йому на очі. Він спричинив дві демонстрації, через які ми не змогли потрапити додому. Це не той ворог, який нам потрібний.
- Плював я на нього! — Валерій викинув недопалок в попіл, котрий покривав двадцять метрів землі біля стіни.
Я не знаю, звідки в нього взялась оця безстрашність і мене це бентежило. Невже бажання справити на Геру враження переважало здоровий глузд?
- Я бачив живу ягу, сростерігав за здичавілими упирами. Що мені недоумок в балахоні?!
- В цього недоумка скоро власна армія буде, — як міг я спускав його на землю. — Зелена зона рятує нас від чудовиськ, але не від людей. Я не хочу ховатись ще й там.
Ми минули ринок. Дорога йшла до одного з розважальних закладів. Гера вже мала б бути на місці.
Валерій в вкийсь момент зупинився. Я по інерції пройшов кілька кроків вперед, а тоді і сам зупинився.
- Я не піду! Я квіти забув.
Я не знав, реготати мені чи ляснути себе по лобі.
- Які квіти? Ти про що?
- Ну, вона казала, що любить квіти...
- Валерію, тобі в голову не пече? Ми в урбаністичному Еліосі в час воєнного перемир'я. Мало того, ми на сірій зоні де ходить будь-яка котрабанда. Які, трясця, квіти?!
Від злого Валерія залишалось зовсім мало. Знову наляканий оператор. Так невчасно.
- Уляна не буде розчарована?
- Хто? А, — я ледь таки не вдарив себе в чоло. — Ну звісно ж. Мало в неї бути ім'я. Ти запізнюєшся.
- Дідько...
- Я все знайду. Просто посидьте з нею десь, випийте. Сходіть до Луки. Я пошукаю тут. Що вона любить?
- Хризантеми, — Валерій обійняв мене і поспішив на місце зустрічі.
Міг би й по опиратись для виду, — провів його поглядом. — Не варто, Оресте, що будеш дарма бігати, гроші тратити?
Він був все далі. Нісся, наче окрилений, хоч і було видно, що переживав. Занадто швидкі рухи. Я залишився сам посеред монстрів та людей, що носились тут по своїх справах.