Стрімер

Частина 10. Розділ 113.

- Перед тим, як ми почнемо, мушу повідомити що все сказане в цій кімнаті є конфіденційною інформацією.
- Зрозуміло.
- Сідайте...
- Орест.
- Точно, вибачте, пане Лютий. У вас прізвище, як в спадкових мисливців. Я права?
- Все вірно.
- Прошу, сідайте. Сподіваюсь, вам зручно.
- Бувало й зручніше...
- Перепрошую?
- Зручно, кажу.
- Тож, дозвольте представитись. Мене звуть Лілія Володимирівна Ненависть.
- Дивне прізвище для психолога.
- Прошу, вас, Оресте, я психотерапевт. І так, на професійному рівні різниця є.
- Повірю вам на слово. Ви ж теж маєте гени мисливця, хіба ні? І когось ви мені нагадуєте.
- Правда? Кого?
- Та все ніяк ім'я її не згадаю...

Насправді я знав. Якби Геру привести до ладу, перефарбувати в блондинку і зробити років так на сім старшою...

Але колись Гера казала, що в неї немає тут нікого. Чи ні, не казала? Точно, Бобер тоді розповідав. А про Геру нічого невідомо.

Проте цікавитись у Лілії Володимирівни я не став. Така вимога ордену: перевірити кандидата, чи не доведе мене членство в них до кулі в рот з власного револьвера? І ось, в обідню пору я стирчу тут, вислухавши перед тим плювання Валерія, що я не зможу бути присутнім на...

Я вже й забув на чому. От мав же поцікавитись, але відсутність сну вночі стерла це з пам'яті начисто.

Крісло в якому я сидів, відкинувши голову на спинку, було зручне. Я прямо тонув у ньому. Стіни та стеля кабінету психотерапевта були білими. Лілія Володимирівна намагалась дотримуватись світлих тонів всюди. В меблях, одязі, навіть в канцелярському приладді. Цікаво, так задумано, чи це якесь професійне відхилення?

- Як ви себе почуваєте, Оресте? — старша білява копія Гери, закинула ногу на ногу.

Денне світло відбивало від її тонких прямокутних окулярів, що слугували швидше для іміджу, ніж зору.

- Добре, — збрехав не кліпнувши.
- Це стандартна процедура, не переймайтесь. Я поставлю вам кілька запитань, заповню необхідні документи й вишлю вашу характеристику на електронну пошту в орден. Ви нервуєтесь?
- Ні, пані.
- Просто Ліля, — професійно мило всміхнулась вона. — Можна на "ти", якщо буде зручно?
- Як Вам буде завгодно.

Вона уважно глянула на мене. Погляд чіплявся за найменші деталі. Певно вона бачила старі та свіжі синці, могла бачити тремтіння рук, від того, що я параноїв пів ночі. Могла бачити мішки під очима. Але крім її погляду, я помітив і посмішку. Професійний обов'язок змушує її створювати зі мною рапорт — певний ступінь довіри. Тільки от настрою для цього в мене не було.