Стрімер

Частина 9. Розділ 100.

Два наступні тижні я провів сам. В лікарню ордену нікого не пускали. Лише батько кілька разів зайшов, та дав мені телефон, щоб я поговорив з мамою.

- Оресте, як ти? Я так хвилювалась...
- Все впорядку, мамо. Я живий, здоровий.
- Казали ти без ноги...
- Мамо, в мене скільки кінцівок було, стільки й залишилось. Я скоро буду вдома.
- І навіщо ти пішов туди?

Я промовчав. Глянув на батька. Простягнув телефон.

- Сашенька, — сказав він в трубку. — Ореста забрали перев'язати ногу. Так, спілкувався з лікарем. Так-так, танцювати буде, не те що ходити. Гаразд, я теж йтиму. Ввечері буду вдома. Люблю тебе...

Я здивовано підняв брову.

- То ви таки не розводитесь?
- Вона заспокоїлась. Що, маму не знаєш!? Покричить та й вгамується.
- Нагадай мені не одружуватись.
- Я то нагадаю, але ти однаково не слухатимеш.

Він знову відкрив вікно. Дістав цигарку. Я, опершись на милицю, піднявся. Взяв у нього ще одну цигарку собі. Затягнувся.

На вулиці було сонячно. Перед нами, з вікна другого поверху, відкривався вигляд на маленький сквер. Зелена галявина, розділена на двоє стежкою з бруківки та лавочками обабіч. Зараз там гуляв лише один старий. Він йшов поволі, заклавши руки за спину. Стежка впиралась в високу бетонну стіну з колючими дротами згори. Стіна оточувала всю лікарню. Хоч, іноді, віддавало в'язницею. Ні телефонів, ні зв'язку з зовнішнім світом — нічого.

Ще на першій перев'язці мені пояснили: об'єкт засекречений від всіх. Такі правила. Я не сперечався.

Я коротко переповів батьку історію з фалмером. Він слухав мовчки, не перебиваючи.

- Вони дійсно з третьої сірої? — запитав у нього.
- Дійсно, — кивнув мій старий. — Вони рідко сюди ходять. І з під землі рідко вилазять.
- Але як він тоді пройшов?
- Це потрібно буде запитати у застави мисливців, як тільки зникне радіо блокування. А воно не зникне. Бісове мінне поле з магнітними мінами. Хотіли з економити, щоб не завозити туди постійно міни. Поставили магнітні, котрі самі перезаряджаються. От вони покриття і глушать. Хіба перекрикуватись, але недовго. Там і так місцями радіація, як в Чорнобилі колись...
- Де?
- Оресте, тоді ще твого діда на світі не було. І прадіда швидше за все.
- Добре, так що з мінами?
- Та що-що? Вони одна одну заряджають. Одна вибухнула, зробилось вікно. А за кілька секунд знову бахнуло. І не розрядиш їх нічим, лише дорогу обхідну шукати. А  з тих, хто її знає, лише один, і то він у варгів зараз. Хіба нести туди подавлювач магнітного поля, але їх мало, і діють вони обмежений період часу. Ще й радіус в них маленький, на загін мисливців його не стане.
- Чому тоді Василь Грім не пошле туди людей? Хтось манівцями, хтось з тою штукою...
- А хто буде охороняти кордон? Це ти — перекотиполе, лазиш де хочеш. Але решті то зась.